Про природу

У полі тиша, як на двісті тиш.
Кульбабку вітер зранку розпинає:
— То ти летиш зі мною?
Не летиш?
Виходить, в тебе вирію немає?

Пливе хмарина — сиза, наче равлик.
Мов бджілка, наробилася земля.
А вечір дибуляє, як журавлик.
А матіола пахне, як своя.

Така у мене квітка,
що дома не сидить,
гасає по сусідах
і стиха бубонить:

— Я зроду мандрівниця,
для мене, як на те,
і громовиць немає,
і сонечко

Ми всі під одним дощем —
Хрущ, Метелик і я.
У Хруща парасоля —
із вишневого листка.
У Метелика парасоля —
із красолиної пелюстки.
Я бігаю
від Хрущевої парасолі
до

Бабуся Ніч ходить
ген-ген до Дніпра
І при самому березі
у срібній блискучій воді
купає молоденького місяця-серпика.
А тоді закутує його
у свою прозору пелену
і кладе у

Я знаю, що всяке нічиє дерево
хоче чиїмось бути.
Оця ось тополя — моя.
є у неї ім’я, —
я сама вибирала.
Назвала її — знаєте як? —
Тетянка!
Цитьте… послухайте…
Вона

Сьогодні у води свято —
Водохреще.
Сьогодні воді б”ють поклони,
мов королеві.
Сьогодні я їй кажу:
— Ваша Водо-Величносте!
Сьогодні вона справді
чарівна:
все пила б

Біла хата, а навпроти — мак.
Вже нема пелюсток, лиш головки.
Це б дощу! Та і його нема:
Маковій пахучий, аж солодкий.

Я не хочу ластівці казать,
що їй скоро-скоро

От ми й допросились:
“Іди, іди, дощику!”–
він і пішов.
Вже і борщу наївся —
далі нікуди —
а все пада, пада, пада.

Квіти мокнуть,
бо ходять без парасольок.
Вітер

Боже,
одні кажуть,
що рай на небі,
другі кажуть,
що рай за морем.
А я не знаю:
небо так високо,
море так далеко.
Недавно я бачила,
як ластівки поселялися
до

Боже,
як гарно,
що Ти створив день!
Як добре,
що він Тобі сподобався.
І Ти створив
ще другий,
третій,
четвертий,
п’ятий
і шостий!
А найкраще Тобі

Боже,
я знаю,
що ніч — не темна.
Ніч — золота,
мов корона в соняха.
Ніч показує мені сни —
щоразу інші.
Бувають такі кольорові,
як намальовані.
Вони ніколи не

Той пізній вечір дуже пам’яткий:
між зорями виблискує жар-птиця,
під яблунями ходять їжаки.
Сопуть і ходять.
Їм чомусь не спиться.

Вони зітхають тільки:
“ох” та

Оцей Павук — вже дід.
Його внучата —
меткі
чорненькі
павучата —
плетуть йому
крислатий капелюх,
щоб гарний був
від сонця,
від дощу,
від преусякої

Поведи мене, стежинко, до води,
там, де вітер казку каже молодий,
де ряднинки білі й голубі
простеляє хвилечка собі.
Там у повені засвічена хода,
поміж пальцями хлюпочеться

Літо ходить від зим далеко,
від дощів, від квіток і трав,
щоб останній сумний лелека
теплих спогадів назбирав.

Щоб пішов за тим літом босим
по квітки, по дощі й громи
та й

Із тої хмари наберу дощу,
посію його дрібно між кущів.
Гляди, ще й до городчика впущу —
бо як йому прожити без дощів?!

Хай не дадуть червневі води-чари
поникле листя долу

За мною ходить бджілка золота,
мені казки розказує про літо —
про трави молоді і про жита,
про квіти, що всміхаються, мов діти.

Метелики гойдаються в квітках,
вимахують

Там дерева, там озера, там зоря,
як горицвіт, ціле літо не згоря.
Помаленьку там роса собі росте,
де на луки сонце ходить золоте
із вогненними перлинами пісень
і засвічує

Плело віночок літо,
сиділо і плело.
Межи волошок в житі,
де зелено було.
Де гномики танцюють,
дюймовочки — в квітках,
де всі на світі чують,
про що співає птах.
Про