Про природу

Де варили бринзу чабани,
Забілів катран серед весни.

Де іржали коні, квітне мак,
Де копитом били — копитняк.

Де стогнала поночі сова,
Піднялась мохната сон-трава.

А

Незчулась іволга, коли
Сади весняні відцвіли.
На землю червень завітав —
Святковий місяць буйних трав.
В цю пору навіть уночі
Скриплять у лузі деркачі,
Кує зозуля день при

— Здрастуй, море?
Як тебе звуть?
— Звуть мене Чорним
За люті шторми.
— Чом же ти, море,
Синє в ці дні?
— Синє, бо небо
Скупалось в мені.
Синє тому,
Що зацвів і

У травні ліс пісні співає
На сто, на двісті голосів.
Та ми з тобою добре знаєм,
Яку він зиму пережив.

Такі морози тут стояли,
Що у сніги ховався звір,
А на дубах кора

На городі, день при дні,
В голубій хустині
Садить мама навесні
Помідори, дині…

Ось до мами підійшов
Брат мій, говорійко:
— Що це садите ви знов?
— Огірки,

Зеленим променем весна
Повідмикала води,
А доторкнулась до зерна —
Зазеленіли сходи.

Відкрила очі сон-трава
І глянула із гаю:
Весна зозуль із рукава
На волю

Як повіє
Із Криму теплом,
Будить трактор
Поля за селом.
Цілий день
Із димком голубим
Білі чайки
Кружляють над ним.
І вирує
За плугом рілля,
Наче слід
Од

До ласкавого сонця,
Що прогнало мороз,
Відчинились віконця
На гілках абрикос.

Виглядають, як діти,
Із віконець в садах
Абрикосові квіти
З молоком на вустах.

Цвірінь, цвірінь,
Іде теплінь
На іменини трав.
Готуй човни,
А сани кинь,
Бо сніг водою став.
А ще готуй
Ріллю м’яку,
Сівалки і зерно,
Щоб у

Проростай, зерно,
Із землі:
Вже вернулися
Журавлі
І над полечком
Синя вись.
Проростай, зерно,
Не барись.
Знову зеленню
Вкрий лани,
Мідним

Ще не розмерзлася земля,
А вже над борозною
Вітає жайворон поля
З весною молодою.

Гукаю в небо голубе
Я жайвору дзвінкому:
— А ми вітаємо тебе
З поверненням додому!

Загадка-недомовка

Сиджу я біля підвіконня,
Коли дивлюся — у садку
На груші… яблука червоні
Висять на самому вершку!

Годинник цокав серед тиші,
А я все голову

Лягла на землю біла тиша,
В новому році — все нове.
Снігами січень око тішить,
Але морозом вухо рве.
Вже поховались від морозу
Під кучугурами в садку,
Немов ведмеді у

де лиш голе каміння і вічні сніги –
сонце схоже на кволу амебу
ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжне,
прозоре
небо.

І проходять століття, спливають віки

Традиційні дощі змалювали все місто
їх холодні відтінки втікали з-під ніг
у незвичні чуттєві нічні краєвиди…
Аквареллю дощі тихо впали зі стріх.

Все сплелося у оргію “кольору –

Гніздо чекає пташенят малих,
а дерево — коли повиростають.
І тиша розставляє вартових:
Зорю — над лугом,
Місяця — над гаєм.

Два роки поспіль
наш приблуда-кіт
жив на дві хати.
Йому позаздрив би
і сам Пан Коцький.

Айстра личко своє ніжне
підставила красеню Морозу —
а мо’, поцілує?

Поцілував Мороз Айстру,
аж похилила вона голівку
до самого долу.

Поки Мороз усі квіти

Колись цвіркуни
були птахами й жили
на яблунях.
Їх звали тоді
Жар-Птицями.
А коли Жар-Птиці
щоліта
летіли у вирій,
то лишали на яблунях
метеликів.
І —

Боже,
одні кажуть,
що рай на небі,
другі кажуть,
що рай за морем.
А я не знаю:
небо так високо,
море так далеко.
Недавно я бачила,
як ластівки поселялися
до