Про природу

Гукнеш, як в лісі: – Озовися! –
над тишиною тишина,
лише відлунює луна:
– По-вий на мі-сяць…

Куди лице не поверни –
як до Китайської стіни.
Та й за стіною одиноко,
і

Щоб розпочати все спочатку,
не буде п’ятої пори,
але, де треба ставить крапку,
ти, провагавшись, ставиш три.

Ти оглядаєшся назад,
назад, у місяць листопад,
який роняє

Учора клен палахкотів,
стояв, як півень на параді,
а нині крила безпорадні,
як під сокиру опустив.

І все не так, і все не в лад,
замерехтіло невпопад,
на спаді місяць

Нічого, майже, крім золи,
в моїх поезіях немає.
Мені б в науку до бджоли,
яка над квіткою співає
і топче лапками вогонь,
а потім крильцями його
аж до нестями

Все нижче нас схиляє осінь,
короткий день, короткий час,
і навіть сонце тільки скоса
з-під хмари дивиться на нас.

Зате світлішають зірки,
і ніби з пам’яті роки,
і з неба

Ти самотньо стоїш серед плину,
що уже дістає до гілок,
і стискають твою серцевину
нашаровані кола думок.

Серцевина, як голка у небо,
колам обрії стали тісні,
райські

Листи, що осінь їй писала,
Зима за пазуху сховала.
Перечитає вже весною.
Над ними танучи сльозою,
Яку весна байдуже витре
і викине листи на вітер.

Одна. Одна роки й роки,
одна, самотніша за біль.
В очах ночують чумаки
і подушки хрустять, як сіль.

Кигиче чайка на плечі
і груди марять неозоре
відчути під собою

Сніг від зорі палахкотить,
і сад чорніє… Скоро смеркне.
Душа болить.. Нехай болить –
її не жаль – вона безсмертна.

Неначе кроки за двором, –
і, в нетерпінні

Манівцями навмання
ми йдемо пустелею,
рік і два, і двадцять два…
ідемо пустелею.
Перед нами – міражі,
міражі – за нами.
Ми з потьомкінських сіл
ідемо пісками.

–

У виноградному тумані
спалахують листки багряні,
на соснах відблиски зорі, –
і тліє диво золотисто,
мов перештопане дитинство
мозаїкою на корі, –

і над балконом

Увесь поринувши у спогад,
дрімає пес біля порога,
дрімає, голову поклавши
на білі витомлені клавіші,
і довго слуха, як вони
гудуть відлунням далини,
відлунням степу і

Усе, як і повинно…
Оголюються крони,
і глибоко у сіно
ховає скрипку коник.

То протяги обійстям,
то вихор над порогом
запалахкоче листям,
кільцюючи дорогу.

Ще

Осліплює обрій нікелем
велосипедного обідка.
Та вже поспішати нікуди.
І тиха моя ріка.

Окликну: «Гей, мої друзі!».
Покличу на чарку вина.
Та друзі на іншому лузі,
І

На тихім березі Дніпра
Компанія відпочивала. —
Там, де общипана, стара
Самотня яблуня стояла.

Від неї тіні — куций шмат,
А сонце — як скажене пряже!..
Там примоститись

І природа, бува, дивачить,
Відпаса вовків на вівсі:
От: багато ума — не бачать,
А як дрібка — примітять всі…

Уже на всьому осінь рання.
Холодне в озері світання,
синіє інеєм стіжок,
де порох нюхає лисиця
і не встигає додивиться,
як тане хмаркою димок.

Спливло туманами

Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
багряніє крона поріділа,
в яблука заплакана щока,
і на світ дивитися несила
з висоти осіннього листка.

А якщо й

Відбіліли заметілі,
Відступили холоди,
Що тримали в чорнім тілі
Приморожені сади.
Від капіжі сніг, як сито.
Просіваю пережите,
А воно за миттю мить,
Ніби в бабине

І слів немає щось договорить,
І сенсу говорить уже немає.
Усе, що так горіло, пригасає,
А все, що підкидаю, не горить.

І сад на спаді. Й день уже на спаді, –
І метушусь, і