Про природу

В безмовності садів, у вогкій млі ночей,
Співає навесні троянді соловей.
Троянді й байдуже, вона й не помічає,
І під кохання гімн колишеться й дрімає.
І ти співаєш так на славу

Цокоче в садку сорока,
Примруживши ліве око.
— Це ж, друзі, відома справа,
Що більший комар, як ґава,

Що віл — легенький, як муха,
Що в морі — страшенно сухо,
Що раки

Проте дві інші всесвіту основи —
Повітря і вогонь — не знають меж:
Дихання мислі не заб’єш в закови,
Вогню бажання в пута не візьмеш.

Коли до тебе линуть ці стихії,
Мого

Йде їжак, біжить їжак,
Всіх поколе, та ще й як!

Налякався горобець:
— Що за дивний комірець?!
— Є голки на комірці,
Щоб лякались горобці!

Йде їжак, біжить

Лютує буря
I хльоскає хвилі,
І хвилі від люті у піні встають,
Як башти гойдаються, плинуть,
Білі запінені хвилі.
Кораблик притомлений
Здереться на них —
I падає

Чудова роза є: вона
На диво світлої Кіфери
Цвіте, і пишна й вогняна,
Під ясним поглядом Венери.
Кіфері не страшний мороз,
Пафосові — зими погроза…
Блищить серед хвилинних

Дві кравчихи-мандрівниці
Шили сукні та спідниці.
Різнобарвні — в цятки, в пружки,
У горошки, в квіти, в смужки.
Гарно шили, як уміли,
І жінки усі раділи.

Йдуть кравчихи

Я пережив свої бажання,
Я розлюбив юнацькі сни;
Лишилися мені страждання,
Порожні вицвіти весни.

Під бурями лихої долі
Зів’яв квітучий мій вінець;
Живу в самотнім, вічнім

Ворон ворону навстріч,
Ворон ворону навклич:
“Де б нам, ворон, погуляти?
Як би нам про те прознати?”

Ворон ворону в одвіт:
“Знаю, буде нам обід;
В чистім полі при

На крилах пісні полину
З тобою в далину,
На Гангову долину,
В країну чарівну.

Сади червоноквітні
Там в місячнім світлі цвітуть,
Там лотоси привітні
Сестричку милу

(уривок)

1
Вже жовтень відійшов. Порожній гай скидає
Останній жовтий лист з оголених гілок.
Настали холоди – дорога промерзає,
За млин іще біжить, вируючи, струмок,
Та

Рівнять тебе до літньої пори?
Ти сталіший, чарівніший від неї.
Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,
І літа мить мигне лиш над землею.

Небесне око розсипа жарінь,
А то сховається

ДУБРОВСЬКИЙ

1832 — 1833

ТОМ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ І

Кілька років тому в одному із своїх маєтків жив старовинний російський пан, Кирило Петрович Троєкуров. Його багатство, знатний

Ліцінію, дивись: учвал на колісниці,
Укритий лаврами, в блискучій багряниці,
Бундючно сидячи, Ветулій молодий
До юрб міських летить по вулиці гучній.
Дивись, як перед ним всі спину

Ми спитали в крокодила:
— Звідкіля ти?
— З річки Нілу.
От сідайте всі на спину —
В Ніл рушаю за хвилину.

Засохлу квітку між листками
Забуту в книзі бачу я;
І ось вже мріями-думками
Душа сповняється моя:

Ти де цвіла? коли? весною?
І чи цвіла там довго ти?
Чиєю зірвана

Чом голос веселощів згас?
Лунайте, вакхальні приспіви!
Хай квітнуть дівчата вродливі
І жони прекрасні, закохані в нас!
Ви склянку повніш наливайте!
І легко на дно
В прозоре

Із друзями жаба кумка:
— У нас є чудова думка!
Анумо, риби, хором співати —
На хліб собі заробляти.—
Покликали рака риби,
Вдають, що співають ніби;
Жаби
Вторують

Щоночі у сні бачу, мила, тебе
З привітним на устах вітанням
І кидаюсь я тобі, мила, до ніг
З гірким, безнадійним риданням.

На мене журливо так дивишся ти,
Хитаєш собі

На півночі кедр одинокий
В холодній стоїть вишині,
І, сніжною млою повитий,
Дрімає і мріє вві сні.

Він мріє про пальму чудову,
Що десь у східній землі
Самотньо і мовчки