Про природу

Коли годинника подзвіння сонні
Звістують дня померклого відхід,
Коли безжально сніг ляга на скроні
І осипається фіалки цвіт;

Коли тремтять безлисті верболози,
Де в спеку тінь

Б’ючи похмурим скелям в бік,
Шумить і піниться потік;
Орлів у небі чути крик,
Зітхає бір,
І укриває вічний сніг
Вершини гір.

Звідтіль зірвався раз обвал
І покотився

На півночі кедр одинокий
В холодній стоїть вишині,
І, сніжною млою повитий,
Дрімає і мріє вві сні.

Він мріє про пальму чудову,
Що десь у східній землі
Самотньо і мовчки

Хто бачив край, де розкішшю природи
Оживлені діброви і луги,
Де весело шумлять і грають води
І пе́стять тихомирні береги,
Де на узгір’я, посланці негоди,
Не падають похмурливі

На скелі похмурій край моря сиджу,
І сльози зринають без впину…
І чайки ті скиглять, і борвій рида,
І сиву зриває він піну.
Було в мене серце кохане колись,
Були і товариші

Танцювали голка й нитка,
Голка — добре, нитка — бридко.
Голка вільно походжає,
Нитці — вузлик заважає.

Голка — перша, нитка — ззаду:
— Танцювать я з вами рада!
Голка

Клей мандрує цілий вечір,
По дорозі клеїть речі:
Попільниці, кухлі, банки,
Й тарілки, й чашки, і склянки.

Склеїв горщик, склеїв вазу.
Що побачить — клеїть зразу.
Навіть

Стрітилися сліпий з хромим,
Стали розмовляти.
Ким способом собі в світі
Можна б помагати?
І вдруг закличився совіт:
Взяв сліпий безнога,
А хромий му показував,
Куда

Жила біля річки качка,
Велика була дивачка:
Води не любила й трішки —
Ходила гуляти пішки.

Заходила до перукарні:
— Чи є у вас булки гарні?
В аптеку носила банку:
—

Засохлу квітку, бездиханну,
Забуту в книзі бачу я.
І через знахідку неждану
Душа хвилюється моя.

Де квітла? Влітку чи весною?
Чи у осінні холоди?
Чиєю зірвана

Радуйтеся, соколята,
Вам зоренька світаєт,
Плещіте, руські дитята,
Вам-бо весна блистаєт,
Вітри з юга подувають —
І морози ісчезають,
Обновилась природа,
З ней народна

Отака в очах тривога —
Ноги завеликі в нього.
Не одна, а всі чотири
У шкарпетках роблять діри.

Сиджу у закові, в темниці сирій.
Змужнілий в неволі орел молодий,
Сумний мій товариш вдаряє крилом,
Кривавий наїдок клює під вікном.

Клює й заглядає до мене в вікно,
Неначе

Рівнять тебе до літньої пори?
Ти сталіший, чарівніший від неї.
Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,
І літа мить мигне лиш над землею.

Небесне око розсипа жарінь,
А то сховається

Якось жаба
Та й заслабла.
Тож, до лікаря побігла,
Стогне:«Мабуть захворіла»!

Окуляри той поправив,
Бо старим був, хоч і бравим,
Й каже, як оглянув хвору,
З пальцем,

В степу життя, сумнім та безбережнім,
Три джерела пробились потайні:
Струм юності із розмахом бентежним
Кипить, біжить у шумі та вогні;
Кастальський струм, натхнення

Співав соловейко, і липа цвіла,
Всміхалося сонце, скрізь радість була;
А ти цілувала мене, обіймала
І так до тремтячих грудей пригортала…

Кричав чорний ворон, і лист

ДУБРОВСЬКИЙ

1832 — 1833

ТОМ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ І

Кілька років тому в одному із своїх маєтків жив старовинний російський пан, Кирило Петрович Троєкуров. Його багатство, знатний

Проглядає крізь хмарини
Місяць, тьмяний і блідий.
На засніжені рівнини
Ронить зрідка промінь свій.

По дорозі, ледь помітній,
Трійка весело біжить.
Під дугою дзвоник

(Уривок)

Днів пізніх осені не вміють шанувати,
Та дуже їх люблю я, читачі мої,
За тиху їх красу і за непишні шати.
Дитина так мала, занедбана в сім’ї,
Мене приваблює. Одверто