Про природу

Каменя один приділ — лежати.
Вітрові один закон — лети!
Тільки я поставлений питати
Як не цілі, то бодай мети…

Та хоч як — в лиця свойого поті —
Зважу міру явищ і подій, —

Хмари ці, такі безформні,
Вечір цей, безбарвно світлий
Все неначе мляві тіні
В безгомінній порожнечі…

Тихне голос… В’януть рухи…
Сядь і сни, згорнувши руки…
Ах, які

За народними мотивами

Біля річки на пісочку
Кіт зиркує з-за пеньочка,
Кіт у воду заглядає,
Тяжко думає-гадає:
“Як би рибу так зловити,
Щоб і ніг не

Блакитний безум! Море підо мною
І небеса — куди не подивись!
І вже душа не хоче буть земною,
Закохана у несказанну вись!

Злітай, душе! І, мов нове світило,
Осяй глибини і

Ходить вітер очеретом,
На листку осоки грає,
То на березі присяде,
То на бистру річку впаде,
То зніметься і над гаєм
Полетить вірлиним летом.

А по небі нічка

Заєць спати захотів,
Сам постелю постелив,
Сам собі приніс подушку,
Підмостив її під вушко,
Та у зайця довге вушко —
Все звисає із подушки.

Ми любимо весну,
зелену, чудесну,
грімницю у тучі,
і дощик співучий,
і луки широкі,
і ріки глибокі,
і поле веселе,
і рідні оселі,
і цвіт у маю –
всю землю

Часом на проході в городі,
Де рожі цвітуть і лілеї,
Або у тінистій алеї,
В вечірній літній прохолоді
Помежи чужою юрбою
На хвилю стрінуся з тобою.

Присяг би, що бачу ті

Звелися ріки і лугами
Блакитно простягають путь,
А в небі хмари лебедями
Із ополонок воду п’ють.

Гаї спинились над водою
І тихо входять в клекіт рік,
І хмелем бродить

Вікно в садок, тож пахощі зела
Присмачують мені пригірклість ліків…
— Скажи, недуго, де ти сил взяла
Маленькі радості роздмухати в великі?

Чи викриває твій упертий жар
Одну з

Тішся цвітом, що розцвівся,
Тішся кожним днем погоди,
Парубком, що залюбився
І, мов королевич, ходить,
Дівчиною, що зарання
Чаром впилася кохання,
Кожним, кожним личком

У бобра
Добра
Багато:
І надворі,
І в оборі,
І в коморі,
І у хаті.

Бо охоче
Дні і ночі
Він робив:
Він і сіяв,
Він і віяв,
І косив,
І

Вранці заєць біля дуба
Одягнувся в білу шубу,
Одягнувся, оглянувся,
В довгі вуса посміхнувся.
— Гарна шуба, шуба гожа,
І на полюс з нею можна,
Тільки жаль — чобіт нема,

Надходить дощ. Шумлять бліді берези…
Рвуть блискавиці сірих хмар рядно…
А дужий грім зустрів такі діези,
Що злякано дзвенить вікно!

Тікає день. Скриплять вози на греблі…
Під

В піджачок
З голочок
Одягнувся їжачок
Та й із хати —
Назбирати
Грушечок-гниличок.
У долині,
На стежині,
Під дубком,
Стрівся
Зайчик-
Побігайчик
З

Невеличка наша річка —
Я її перепливаю,
А на березі сестричка
“Гиля, гусоньки” — співає.
Гуси слухають сестричку,
З рук її скубуть травичку —
У нас гуси не сердиті,
Бо

Я натомився вічно знати
В собі самому — двійника…
Душе! Обридлива яка ти!
І непримирлива яка!

Я марно злагоди чи згоди
З тобою сподівавсь дійти, —
Як тінь, недомисел

Вже одспівали по дорогах гарби
Швидким жнивам мелодії свої,
І осені такі спокійні фарби
Ось-ось овіють небо і гаї…

І помандрують аж за синє море
Над смутком сел високі

Розлилися води
На чотири броди —
Через ліс, леваду
В мамину бригаду.

Що у першім броді —
Бусол важно ходить,
В брід він заглядає,
Мов листа читає.

Що у другім

Через кладку, через річку
Я веду свою сестричку.
Прямо в хвилі кладка гнеться,
А Оксаночка сміється,
Бо зі мною й через річку
Не боїться йти сестричка.