Про природу

…І враз на чужині постане,
мов спалах, в пам’яті моїй:
Вітчизна — соняшник весняний
цвіте на грані польовій.

Вночі і вдень не одцвітає
у сяйві срібного вінка,
і грань за

У дереві кожному скрипка, говорять, живе,
у дереві кожному скрипка живе і співає.
Спинись і послухай, як скрипка до себе зове,
спинись і послухай, як скрипка тобі промовляє.

Та

Спомин про нічку-петрівочку видивом встане хрещатим…
Часто в дитинстві здавалось — за річкою Овлур свистить.
Як тоді пахли під хатою рання настурція, м’ята!
Щиро здавалося — зірка із

Відро защебетало у криниці.
Совою глухо ухнула вода.
Ні місяця. Ні зірки. Ні зірниці.
І мла — мов горе! Горе ж — не біда…

Де стежки світло фосфоричне, кволе?
Де чорний ліс?

Коли ти, мила, дійсно з неба родом,
То чистою останешся навіки
І, попри зло ідучи мимоходом,
Примкнеш свої божественні повіки.

А зажене тебе недолі сила
Там, де життя грязюка

За Пушкіним

Ранком ми до воза сіли,
На вигоду і на все
Забуваємо й без цілі
Гонимо лиш: в’є та в’є!

У полуднє — годі, брате!
Нас болять усі кістки,
Треба

Буває, в вечірню годину,
Як сонце зайде і як роси
Упадуть на свіжі покоси,
Як склоняться квіти в долину,
Як вітром похилиться колос, —
Здається, що чую твій голос.

Намалюй мені, друже, картину,
Щоб я мав який спомин по тобі,
Намалюй мені гріб, а на гробі
Білий хрест і червону калину.

Або ні! Намалюй мені, брате,
Наддністрянську,

На хуторі, як у в’язниці, тихо:
Навколо ліс – береза та сосна…
Книжок немає зовсім, – це вже лихо;
А друге й більше – дощова весна.

Проте дивлюсь спокійно, як надворі
І землю

Гриб діткам купив шапки.
Повдягалися грибки
І стають аж на носочки,
Щоб їх бачили в лісочку.
Гриб говорить їм: — Дітки,
Не спинайтесь на носки,
Не показуйте шапки:

У небесних полях чорнокрилий тюльпан,
чорний щит на черлених воротах,
незалежний вішак, незворушний жупан
і неправда в казках косоротих…

На світанку — закислі свої продери,

Чоло біле при чорній одежі,
Як при хмарі вечірня зірниця.
З ока світло паде так на лиця,
Як від місяця срібло на вежі.

В тих очах затираються межі
Між життям та між тим, що

Стережися неба нічного!
Порожнечі його німій
Мало зору твого, і много —
Якщо душу відкриєш їй!

Зачарує. Приспить. Зруйнує.
Звідки?… Нащо?… Навік… Кудись…
…І м’ятеться,

І ми пішли. Пішли над тую річку,
Що звесь чуттям, коханням і тугою.
І ми пішли в осінню тиху нічку
Ген від людей і потонули там
на саме дно.

Й побачили ці пишні

Ні словечка йому не сказав старий,
Мовчки вивів коня за ворота.
Потихеньку осіння лилася згори
На степи позолота.

А коли упав перший у жовтні сніг,
Лист прийшов весь

Ми садили ліс у полі —
І дубочки, і тополі,
І осику, і ліщину,
І червону горобину.

Виростай, наш ліс могучий,
Піднімайсь під самі тучі,
Щоб хмарки тебе гойдали,
Дощ

Сумне осіннє сіре пополудне
Нагадує мені одну хвилину
З давно минулих молодечих літ…

На небі хмари висіли ліниві,
Ліси, повиті тугою, дрімали,
Цвинтар у мряці під горою

Даремно шукаю розради
Під сінню твоєю, природо!
Твої голоси невмирущі —
І шум молодої діброви,
І степу ранкового шепіт,
І гуркіт правічного моря —
Уже не здолають, як

Дощик теплий, дощик синій
Цілий день співав в долині.
І під цей весняний спів
У долині луг зацвів.
В лузі повно квіточок
І маленьких діточок.

Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще – для мене! – не заніс…
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс…

Не заблукають з хуторів лелеки, –
Хіба що