Про природу

Лину-плину на човні,
Легко й весело мені.
Ледве вдарю я веслом,
Хвиля піниться сріблом.
Ледве човна поверну –
Любо глянуть в глибину.
Верби й лози чарівні
Все

Весіннє небо сіросиве клоччя
Із вітром у мережку запліта…
І чую я із нетрів спів пророчий,
Що там, у нетрях, темрява зроста.

Вона пливе на вицвілих зірницях,
І холодком

Шум лісовий,
Колисковий,
Тихий шелест
Барвінковий.

Дзвін легенький
З передзвоном,
Гомін тихий
З відгомоном.

Плач тужливий,
Сміх грайливий,
Біг

Яка теплінь! Немає зовсім спеки,
І вся земля одним теплом цвіте.
В заплавах поспиналися лелеки –
Їм чути навіть, як трава росте.

Я на човні. А озеро – прозоре,
І в нім життя

Вербіє озеро, і березіє гай,
А зелень світла, радісна і чиста.
На західний далекий небокрай
Разок хмарин хтось кинув, як намисто.

Весніє небо, і травніє луг,
Кульбабіють

Хто це бродить по саду,
Хто гойдає голі віти?
На чиєму це сліду
Зацвітають дивні квіти?

Хто це поле оголив,
Хто затяг туманом далі,
Хто це верби нахилив
У незміряній

Знову утома,
Сум і печаль, –
В вікнах знайома
Засніжена даль.

Простір безмежний,
Глибокі сніги,
Вітер бентежний
Гуля навкруги.

Де ж всі дороги?
Поле одно!

1.
Криво летять
ратищ іглиці.
З хмари латать
віщиві-птиці.

Чорною гиччю
дими ріжуть обрій.
Хижо кигичуть
птиці недобрі.

2.

З сонця на зорі

У поле глянеш од порога
І в серці музика росте:
Пливе зоря золоторога
Небесним морем в синій степ…

А там сніги небесну рану
Тамують свіжістю і сном…
Зоря згубила шаль

Попереду і позаду
Океани небуття.
На біду чи на відраду
Нам дароване життя?

Цей один короткий спалах
Серед вічної пітьми, –
Ніби зірка, що упала,
Так усі згоряєм

В дорозі в настольне місто
з хребтами мостів ребрастих,
в місто безвісте, без вістер
у вітру гучних тавернах,
без цвинтарів, страшно вірних,
без фресок репаних страстей,

Широка даль, широкий степ! —
Він зве мене, як синя казка,
І в серці радістю росте
До всього радісного ласка.

Припасти б ніжно до землі
І чути, як росте стеблина,
Як в

Обачно! Не запитаєш нікого,
де починаються межі ці.
Навіть оленя зіркорогого,
ні гадюку, темну наложницю,
ні мухомора, що мружиться
на світлотінні грані,
ні журавля, що

Десь сонно ходять громовиці
Над теплим морем чорних піль…
А від небесної правиці
На серці біль… щасливий біль.

Грози відгомін в серці юнім
Готичним стилем блискавиць,
І

Самотні дівчата
носять на грудях стигми місяця
— два відображення його обличчя —
що сповнюються жадібним стражданням, коли ніч,
що сповнюються нестримною спрагою,
і п’ють його

Корився він по норах і печерах,
та ніжности у камені замало:
старих світів коричневе череп’я
його безсилі стопи протинало.

Блискучі очі стер об голі скелі,
і вже йому нічого

(З Роберта Блая)

Цей новий сніг наче говорить про дівчат
В легкому убранні, тканому із золота,
Так, як старий сніг шептатиме
Про французьких сторожих.

Це нове

(З Еудженіо Монтале)

Цього обличчя, ножиці, не тніть,
єдиного, у пам’яті спустошеній.
Заслуханого, чистого лиця не закленіть
у безконечність млисту.

Надходять

Я тим щасливий, що живу,
Що можу бачить і любить
Людей, і сонце, і траву,
І неба ясную блакить.

Що, як і всіх, мене в житті
Чекає славна боротьба,
Хоч сум і стрінеться в

Ранок хмурий, ніби сниться,
Глянув знов в моє вікно,
Обірвав вже вітер листя
І розніс його давно.

Сумно знову в чистім полі,
Линуть в вирій журавлі.
Ніби привиди, тополі