Про природу

На синій шибі сонних хвиль
Стелився сонця срібний луч,
Ліг фіолет на зелень гіль,
І кров багрила стіни круч…

А хвилі глухо на долині
Вечірню думу вигравали,
Тиху, як

Ідуть круги від берегів,
На глибінь ринуть, ринуть,
Встає, то тихне гнів кругів,
Зриваються, то гинуть…

Від скель землі іде півкруг
І ропіт хвиль рокоче —
Чи плесо йде,

Що діється на небесах!
Блищить все небо у зірках!
І зірочки так ясно сяють,
А сонце гляне — і зникають.

Так завтра потемніє час,
Що радує сьогодні нас!
Ясненький місяць

…А з ночі скавуліло море
Пісні своєї сили й суму,
Вершились хвилі, наче гори,
Вбрані в сніжні завої шуму…

Йшов дощ… Вітри на кручах вили,
Небо кервавилось луною,
Шаліла

Десь сонно ходять громовиці
Над теплим морем чорних піль…
А від небесної правиці
На серці біль… щасливий біль.

Грози відгомін в серці юнім
Готичним стилем блискавиць,
І

Знаю все, що ховає той берег Десни:
Там дерева й кущі, і безкраї луги,
Буйноцвітна трава вироста щовесни,
Коли повінь поверне Десну в береги.

Там доріжки малі на всі боки

Я кинув там камінь і слухав —
Прогалина тихо ковтнула —
Приповз я і глянув без руху,
Тривога слова всі забула…

Втім, скічка біжить на долину!
Хто здержить? Стрілою майнула

Осіння ніч гуляє,
Дощ люто в шиби б’є;
Куди тепер мандруєш,
Кохання ти моє?

Пуста, самотня хата,
Заводить з вітром піч,
А сумні оченята
Вдивились в темну ніч…

Все покину і прийду до тебе,
І ми підем у зелений ліс,
І нічого більше нам не треба,
Крім ялинок, сосен і беріз.

Ще, звичайно, стрінемось з дубами,
Вони радо привітають нас,

А я все біжу, і біжу, і біжу
По темній стежині в гаю над Десною,
Дерева мене обступили стіною,
Немовби ховають останню межу.

Я хочу збороти стихію чужу,
Бо сила нечиста

В дорозі в настольне місто
з хребтами мостів ребрастих,
в місто безвісте, без вістер
у вітру гучних тавернах,
без цвинтарів, страшно вірних,
без фресок репаних страстей,

Усе раділо там. Шляхи і перелоги
Нектар ранкових рос у захваті пили.
І тільки у степу, в пилюці край дороги,
Забуті усіма, волошка дві цвіли…

Не бачив їх ніхто. Покриті пилюгою,

Пізня осінь блудом блудить
Між кущами в’ялих рож,
Квітів вже вона не збудить,
Сіє сльози сірих рос.

У лахміття грішне тіло,
Як жебрачка, зодягла,
Розпустила косу

Широка даль, широкий степ! —
Він зве мене, як синя казка,
І в серці радістю росте
До всього радісного ласка.

Припасти б ніжно до землі
І чути, як росте стеблина,
Як в

Я — цинкова форма. А зміст в мені — вишні,
Терново-огненні запилені кулі,
Що зорі багряні пили на узвишші
І зірвані, п’яні лежать, як поснулі.

Я — цинкова форма. А зміст в мені

Знову утома,
Сум і печаль, –
В вікнах знайома
Засніжена даль.

Простір безмежний,
Глибокі сніги,
Вітер бентежний
Гуля навкруги.

Де ж всі дороги?
Поле одно!

Шпиль вінчають хмар отари,
Мов з вулканів темний дим,
Зорі сяють, через хмари
Блиском блимають блідим.

По узбіччях стогнуть дуби,
Лине гомін, чути шум —
В хмарах

Гей, снилося мені село весною,
Вінки садів, черемхи білі квіти,
І кучеряві верби над водою,
Шо в тихі хвилі затопили віти.

Бачу: пастух товар додому гонить,
Останній промінь

Стоять старенькі і похилі,
Чорніють латані боки.
Мені вони з дитинства милі,
Ті трудолюби-вітряки.

Бувало, глянеш вдаль на полі,
А він край шляху за селом
На степовому

Всі діти слухають урок,
Понаставляли вуха,
І тільки Петрик при вікні
Учителя не слуха.
Бо поглядає у вікно,
Бо лине він думками
На берег Бугу, де сидять
Рибалки із