Про природу

Вітер затих, нахилилась трава,
Не шумлять густі дерева.
Квіти хилять голівки, і сонце ясне
Не голубить промінням мене.
Потемнішало небо ясне голубе.
Я чекаю тебе.

Та ось

Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць
тугим ясеновим

У бурю-негоду, як падають громи,
Співаємо пісню без впину, без втоми,
А в пісню вплітаються громи й проклін.
Ідуть до нас гості, ідуть з двох сторін — гура!

І літом в пожежі

Легенькі хмарини пливуть за вікном
Хорошої ясної днини.
Я знову п’янію весіннім вином,
Закоханий в сонячні дивні хвилини.
Мене зігрівають далеким теплом
Легенькі весняні

Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.

Лежать вони в пісках.

На кучерявих пнях діброви
Нічка сріблисті тче основи,
Срібним промінням тче, гаптує,
Внизу дрижучі листи туї,
Внизу дрижучі…

На веретені мого серця
Смуток сріблисті тче

Ранок сьогодні чудовий був знову,
Небо – як очі твої.
В дивно-казкову осінню обнову
Вбрані стояли гаї.

Сонце ласкаве таке піднялося,
Грають проміння ясні.
Глянув я в очі

В розмріянь болісній годині,
Як смерк прислонить сонні гори, —
Вітер з травою в полонині
Веде таємні розговори.
В розмріянь болісній годині,
Як зашумлять вечірні бори,
А

Лину-плину на човні,
Легко й весело мені.
Ледве вдарю я веслом,
Хвиля піниться сріблом.
Ледве човна поверну –
Любо глянуть в глибину.
Верби й лози чарівні
Все

Марії

Мороз вже сивий доцвітає,
Вже день од холоду закляк,
А тут, де падолист витає,
Між листом жовтий сяє мак.

Мала мачинка і кульгава,
На ній я душу

Стоять старенькі і похилі,
Чорніють латані боки.
Мені вони з дитинства милі,
Ті трудолюби-вітряки.

Бувало, глянеш вдаль на полі,
А він край шляху за селом
На степовому

Марусі

Царівна Іріс по млах походжає,
Райдугу злоту на світ напинає…
Кладе на хмари дрібонькі алмази,
Жар-аметисти, рубіни, топази,
Кожда хмаринка брильянтами грає,

Хто це бродить по саду,
Хто гойдає голі віти?
На чиєму це сліду
Зацвітають дивні квіти?

Хто це поле оголив,
Хто затяг туманом далі,
Хто це верби нахилив
У незміряній

Артистові-мадяреві Юліанові Панкевичеві

На сонні ниви, на левади
Місяць сріблисті ллє каскади,
Сипле брильянтів срібні рої
На польні рожі і пової.

На ясні ниви,

Хто це в лісі там говорить,
Хто це вітами шумить,
Чи береза білокора
З вітром тихо гомонить?

Чи то дуб старий, дебелий,
Казку так веде лісну;
Чи то граб стрункий,

Десь там, у найвищих глибинах,
Десь там, у найглибших висотах,
Таємниця вродилася, як пелюстина,
Як бджола в золотистих сотах.

Уся — з найтемнішого світла,
Уся — з

У ставок Маринка
Сипле хлібні дрібки.
— А чому це, Грицю,
Не говорять рибки?
— Як же їм балакать, —
Гриць на те сестриці, —
Коли завжди мають
Повен рот водиці!

Цей шум осокора вночі
Безсонно мене по плечі
Зеленим листком торкає
Було життя — і немає
Як шум осокора вночі

Цей шум осокора зрідні
В дитинстві шумів він мені
І нині

Ходи, дівчино! Над ручаєм
Шпаркий нас човен жде.
Гей, попливем дрімучим гаєм,
Води задуманої плаєм
Нас хвиля поведе!..

Ходи, дівчино! В тихім гаю,
Довкола берегів,

Білого снігу високі намети
Знову до тебе закрили мій шлях…
Все про любов розказали поети,
Все співаки проспівали в піснях.

Сяє любов моя сніжно і чисто,
Казка прадавня отак