Про осінь

Душам смерть — стати водою.
Геракліт

1
Ще день високий, ще трива
Зеніт мелодії в блакиті,
Ще синь і хвилі, і трава
Купаються в останнім літі,
Ще тиша

Ось іще одна осінь, як сум навісна,
І голодні вітри гудуть.
А палала ж весна, а гриміла ж весна,
Як останій суд —
Страшна!

П’яним плугом орала широкий простір,
Але в

В душі — глибока павза.

І. Франко.

1
Осінні зорі ніби іскри
Роздмухує холодний вітер,
А місяць жовті зуби вишкірив
І заховавсь за віти.

Дарма. Від мене

Знов в сурми вітру осінь кличе
Справлять останній похорон,
І в ніч, ховаючи обличчя,
Керує човен свій Харон.

Вже жовтень вилиняв до кости,
Рида простором листопад,

1
Горбату голову землі
Вінчає лисиною осінь,
В сухій полуденній імлі
Дзвенять потомленії оси.

Пустельна паща неба спить,
Вже виссавши всі соки літа,
Земля, дощами не

Цілу ніч проплакала осінь,
рвучи на небі волосся;
а на рано вмилася снігом, ступаючи босоніж.
А на рано – протерши очи,
припала до тополі:
– Тополенько, доленько,
погано

Мені не жаль, що всюди осінь,
Бо в моїм серці пустка теж.
Я жду тебе і жду ще досі,
Моя царівно з білих веж.

Чи прийдеш ти — не кажуть зорі,
Ні не нашіптують листки.
І

Мов бачу тихую оселю
В якомусь світлі чарівнім:
Кахляну грубу, білу стелю,
Дубовий сволок, а на нім
Медяники і легуміни
Та зілля всякого пучки,
У візерунки вбрані

Пожовкле листя, сіре небо.
Осінній вітер, листопад,
Ох, скільки споминів далеких
До нас вертається назад!..

Був час і вітряний і зимний,
І листя падало на шлях,
Та в душах

Той вічний ляк дзвінків осіннього трамваю,
коли далеко скверами луна,
а зблідлі зорі тужно допивають
крихкого, гострого, як спомину, вина.
Нічного міста привиднії тіні…

Синій холод осінній, дзвінкий
і далекий такий, далекий…
Залишили лелеки шляхам у вирій
суму співи: – й лани гомінкі…
залишили певно лелеки.

Знов у вічність простору

Квітоньки ніжні лягли під косою;
Над свіжим покосом
Плакала, капала нічка росою
В жалю безголосім.

Плакали хмари. Вітри непрошені
Над ними ридали.
Вкупі лежали квітоньки

В саду похилилася квітка осіння
На ніжнім високім стеблі
І сипле додолу доспіле насіння,
Ховаючи в мокрій землі.

За дітьми росою не капають сльози,
Бо знає те квітка й сама,

Не вітром свавільним, радісно-буйним,
Не оживляючим шумом —
Осінь повіяла духом отруйним,
Осінь повіяла сумом.

Сумно поблідли малюнки природні,
Твори натхненної флори.
В

Чорний степ на виднокрузі.
Густо стелеться туман,
Ніби злився в чорній тузі
З сірим небом океан.

Кожна хмарка, кожна смуга
Сипле крапельки наниз;
Плаче осінь, ллється

Пора прийшла, коли в каналах рівних
Тихішає, синішає вода.

В лісах ще зелено; на верховітті
Ще так багато спочиває сонця,
І ще така висока синь небесна.
На луках зникли

Ті ранки золоті, сухі, холодні
По стернях тіні хмар у прозор, у блакить…
Там серпень клонить тінь із синьої безодні,
Там серпень сполохом, морями піль горить.

Перерипіли вже

Осінній ліс. Дерева жовтомитрі.
Тепло і тиша. Мир порожніх гнізд.
Над струменем німим сіріє міст,
І павоть не пливе в чіткім повітрі.

В цей день святий, що розтає в

Вже осінь надійшла і царствує розкішно,
Шарлат і золото горять у ній недвижно,
І всюди, де вона, де близ її і даль,
Загоду в здійсненні є знати — і печаль.

Так владар, що на

Не встигла осінь відпочити,
Пройтись лісами і садами,
Все листя їй позолотити,
Намилуватися плодами,
А вже земля про літо мріє.
І я спішу її зорати,
Щоб золотим зерном