Про осінь

У соняшних галявин тиші
Осіння править благодать,
Прудкі бурундуки чутніше
Опалим листям шарудять.

Я до сухого шарудіння,
Завмерши, прислухаюсь мить,
Щоб вкотре сутність

Прозорінь просені — небес безмежний повів —
Ще огорта тебе, моя земна красо,
Та клен охляв і не красується красоля
В ці дні — якісь непевні і раптові.

І зливи зав’язі, мінливі

Лементує мева над лиманом —
Чуєш, наче ридма птах рида.
Вересневим вже кінець оманам,
Глянь — рідіє осока руда

На заплавних прибережних багнах,
Вже на пальцях полічити

Терпкий, неначе тютюновий,
На пальцях запах хризантем…
Пора осінньої обнови —
Вже час нових шукати тем.

І ти від свіжих слів пахучих
Немов би раптом захмелів —
Вони

Таким весняним все було колись
і ми такі обоє молодії!
Та наші весни в вирій подались –
Всевладна осінь нами володіє.
Нема – ще буде! Є — вже відбулось…
Та диво! Душу зовсім не

Взяли оси
Гострі коси,
Косять сіно
На покосі.

А за ними
Йдуть осиці,
Кладуть сіно
У копиці.

Навіть мале
Осенятко
І те несе

У вікна – дощ. У серце – осінь.
Ні перейти, ні переждать.
А може, й нам, кохана, досить
за теплим літом сумувать.

Пора до осені звикати,
що зацвітала до двора.
І нам

Ця осінь, Боже, також золота.
Світає. Вечоріє. Крик навколо.
Припухлі розтулила ти уста.
І день іде, і ніч іде, і голо…
Земля ця
восени вві сні
чомусь
лякає тихим

Жовтень жовті жолуді
На базар несе,
Пише осінь охрою
Золоте есе.

Листопадом, бабиним літом
Набиває вітер золотий кисет,
злотом люльку креше,
золоті пожежі попасом

“…Зайці котять передніми лапами
По городах капусту в поле”.
М.Вінграновський

А літо сліпо спішило в осінь,
Аж спотикаючись об соняшничиння…
І лапками сонячні

Бабиного літа насолода,
Осені останні теплі дні.
Лагідно приречена природа
Смуток осолоджує мені.

Нащо ж ти, утiшнице хороша,
Спокушаєш мій спокійний сон?
Тиждень, два… і

В осіннє місто входять ліхтарі.
Я підбираю мокре листя кленів
І думаю, що всі слова старі,–
Вони звучали за віки до мене.

Чому ж тепер мені бракує слів?
Чому німа, коли в

Земля моя осіння і печальна,
Земля моя печальна, золота,
Така дзвінка, як пісня величальна,
Така, як сливи терену, терпка,

Про що ти будеш думати в мовчанні,
Як золото додолу

Зупинись, зупинись,
бо ще Осінь не вся відгоріла.
Зупинись, подивись,
як останні листки відлетять,
Зупинись, помолись:
то душа відлітає від тіла,
І свічками над

Над втомленою щедрістю землею
Сповняється щорічний ритуал:
Знов Осінь, як біблійна Саломея
Розпочинає танець покривал.

Спадають ниць її розкішні шати,
Багряно-жовте царське

Осипались останніми листками
Холодні листопадні вечори.
Над сірими, пустельними садами
Світає сум зимової пори.

Чому ж так швидко? Господи, як швидко —
Весну згуляла, літо

Осінь, осінь,
Ти — як сіль на рани,
Ти роз’ятрила, стривожила минуле,
А здавалось,— в пам’яті курганах
Вічним сном давним-давно воно заснуло.

Осінь, осінь…
Біль старий

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Хай прийдуть малі і великі
Поклонитись прощальній красі.
Твої, Осінь, божественні лики
Величаю! Достойна єси!

Не зламавши Господні завіти,
Не змiнявши на роздріб мети —
Я

Цієї осені моїм натхненням станеш…

Закрили хмари неба висоту.
Обпалюють палаючі каштани
Швидкі пташині крила на льоту.
Через дощі пробився кущ шипшини,
Плоди криваві осінь