Про осінь

Прийми мою понівечену душу,
Вогонь осінній рідної землі!
За всі гріхи спокутувати мушу
Спустошенням страшенним у собі.

Чистилище осіннє наді мною! —
Розрадь і оживи, і

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Хай прийдуть малі і великі
Поклонитись прощальній красі.
Твої, Осінь, божественні лики
Величаю! Достойна єси!

Не зламавши Господні завіти,
Не змiнявши на роздріб мети —
Я

Цієї осені моїм натхненням станеш…

Закрили хмари неба висоту.
Обпалюють палаючі каштани
Швидкі пташині крила на льоту.
Через дощі пробився кущ шипшини,
Плоди криваві осінь

До осінніх лісів,
до тужавих полів
щедрий жовтень
піти нам сьогодні звелів.
І насипав у пригорщі листя мені,
і надовго лишився у серці на дні.

Я з осіннім засмутком і

Як пахне явір восени!
Як пахне явір!
Ще й при потоці, наяву,
вві сні, в уяві…

Яка роса по кім біжить!
Холодна, сива…
Вона спадає на коня,
і пахне грива.

А буде

1
Ти мені сказала, що три дні
тому між літаючого листу
бачила смереку на груні:
на боках — від моху — попелисту.

Ти мене покликала: ходім!
Бо її відбиток зяв в

Жив один лис який умів писати
і він писав у шкільному зошиті про осінь

носив під пахвою зошит
і олівець за вухом і сідав на пні

коли бачив що ще один лист упав
або бачив

Тільки й осені
що купи листя
тільки й мене
що квола усмішка

місто
є місто

тільки й друзів
що ручка й зошит
тільки й думок
що самі нікчемні

сядь і

Осінь така – як вірші про осінь
світло таке неймовірне – господи!
хочеться бігати в листі босим
хочеться в листі у цьому й здохнути

Згасає лист осінній на воді,
Що об каміння плеще течією.
Природа у правічному труді —
Намилуватися не можем нею
У пору старості чи в роки молоді.

Б’ють дощі у жовті барабани,
В золоті підківки-бубенці.
І тумани, без кінця тумани —
Зжухлі трави в сизім молоці.

Жур ятрить відльотом ластів’ячим,
Пустка на городах і в

Рідіє гай… І смутку більше,
Та він чомусь не обліта,
А виливається у вірші,
З коріння серця — на уста…
…Опало листя. Змовкла річка,
Немов набрала в рот води…
Люблю осінній

Цвіте осінній сум, палає, жебонить,
Гілля додолу хилить щедрувате.
Як любо йти пахучим повним садом,
Окутаним серпанком синизни!

А онде грона виноградної лози,
Застиглі

осінь заходить боком-боком
щоб виглядати мо́лодо
дерево тріскає вздовж воло́кон
холодно-га́ряче-холодно
тріскає дерево сохнуть суцвіття
наче ламкі зап’ястя
ти все блукаєш

все тонші відтінки
все глибші тони́
вира́зніші лінії вен
густішає кров і вино восени
і день застигає мов дзен

Нарвав волошок, яблук назбирав –
Так поєднала пори тепла осінь,
А надовколо свіжо від отав
І втомлений, вже хтось, їх не покосить
І тихо в’яне виспіла краса,
«Цвітуть осінні

В листі по кісточки, в шересі, у шарудінні (юга),
Ходим, збираємо в листі волоські горіхи,
Чорвонобокі ранети в траві, що обніс вітрюган, –
Передзимова, остання на холоді втіха.

3-тя частина збірки “Очі до очей”

ПЕРША
Блудили полем осінні ночі,
Несли тумани в пелені.
Блудили ночі,
Та й наврочили –
Запечалилося мені.

Сіренький дощ нудьгує, золить,
Не підведе очей з-під брів.
Пливуть на плечах парасолі
Пливуть на парасолях ліхтарі.
О вулиць суєта,
Яка пуста.
Іду погаслий,