Про осінь

Все глибшає осінь,
все глибшає тиша,
якої не відав
ні ранок мудріший,
ні літо, якому
над вухом бджола
своє відбриніла,
своє відгула.

Все глибшає тиша.
Садок

Миколі Руденку

Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець,
і ширшає тиша. І ти над Дінцем
стоїш, нахилившись лицем у лице,
непевен у тому, тебе

Сюр.. сюр… сюр… сюр… сюр… тягнеться ніби услід за тим, хто пішов у світ тінню Григорія Савича, напевне, відповідь знаючи на вічні «чому?», «навіщо?», і не повернувсь до нас, зумером – в інший

З кожним днем самотнішає осінь,
з кожним днем біднішою стає.
От і сонце вже роси не п’є.
Ледве-ледве вранці підвелося.

Осокір зітхає безборонно –
вже немає половини

Промерехтіли дні роями,
і ліс, як пам’ять, порідів,
і берег з тінню на воді
чорніє кинутим роялем.

Заплакав шиби листопад,
давно позаду літо бабине,
яке зігріло і

Все нижче нас схиляє осінь,
короткий день, короткий час,
і навіть сонце тільки скоса
з-під хмари дивиться на нас.

Зате світлішають зірки,
і ніби з пам’яті роки,
і з неба

Листи, що осінь їй писала,
Зима за пазуху сховала.
Перечитає вже весною.
Над ними танучи сльозою,
Яку весна байдуже витре
і викине листи на вітер.

Це вже наша осінь золота,
тільки проба в золота не та, –
за кленові золоті листки
нам до Криму не купить квитки.

Але можна взять до Атлантиди.
Кажуть, там не гірші

Глибока осінь. Вечір пізній,
Калюжі. Відблиски зловісні.
У сквері лаються бомжі.
Глибока осінь. Вік залізний
у струнах, кіптяві, іржі.
І на межі, як на межі –
сьогодні

Уже на всьому осінь рання.
Холодне в озері світання,
синіє інеєм стіжок,
де порох нюхає лисиця
і не встигає додивиться,
як тане хмаркою димок.

Спливло туманами

Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
багряніє крона поріділа,
в яблука заплакана щока,
і на світ дивитися несила
з висоти осіннього листка.

А якщо й

Облітає листя,
Висиха трава,
Дивиться з ялиці
Заспана сова.

Лис послухав тишу,
Обійшов ярок,
Кинувся на мишу,
А спіймав – листок.

Стежечка розмита
Повертає

Тумани і мряка, і вітру осіннього рев,
І падає листя пожовкле з дерев…
Весною ж, коли палахкоче блакить,
Додолу лиш фігове листя летить…

Рідіють багряні тіні
на тихому плині вод.
Це вже летить осіннє
листя
і в мій город.

Все ближче сурмить зима.
Чорніє садок гілками
під вітром, що обійма
порожніми

Пізня осінь пахне димом,
і темніють береги,
і метається над ними
чайки сивої «ки-ги».
в нетерпінні хилита,
відбиваючись у плині,
ніби крона золота.

Догорить – я ще

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито,

Поснули — сплять оса з осиною,
Змерз чорний кетяг бузини,
І літня хмара під осінньою
Плечем біліє край зими.

На прихололе сонце зморене
Надули щоки гарбузи,
І соняха

Пришерхла тиша — сіра миша —
У жовто-білих комишах,
І попелясте від кошар
Вівці копитце землю пише.

Пришерхла тиша — сіра миша —
У жовто-білих комишах,
І сизий цап —

Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.

Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі

Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Смолою синьою перекипало літо,
І дихала земля з прив’ялених люцерн,
Прощався з літом джміль, марудив розджмеліто,
Дивився вовком, вовком і