Про осінь

По нічному дощі відчуття прохолоди
Залишається протягом цілого дня
В закапелках душі,
І твоєї незгоди
Самопальний вогонь пригаса,
Схолоня…
Може, й краще – ось так:
В

Букет осінніх квітів на столі –
І радує мене він і печалить:
Нема для мене місця на землі,
Куди би міг надовго я причалить
І відпочить до першої весни
Після свого сумного

Наставила шовкових кросен
і павутинням обвела:
густий кармін і синя мла, —
над ними — ясноока осінь.

З гарману сонце золоте
скотилось на пухку солому,
а сум вертається

Нарядилась осінь
в дороге намисто,
золоте волосся
розплела над містом,
кольорові фарби
вийняла з кишені,
і малює осінь
жовтим по зеленім…
Здогадатись можна
в

Як ніжна праосінь ти йдеш моїми снами;
Мов китиці калин рожевієш устами,
Очима темними, мов вереснева ніч,
Округлістю тьм’яних, алебастрових пліч
Ти невідступно скрізь з моїми

На доріжку
Невпопад
Кида листя
Листопад.
Стелить землю
Рудим листом,
Бо зима
Уже
за містом.

Жовте поле, жовтий ліс,
На деревах жовтий лист.
Усе жовте навкруги,
Навіть річки береги,
Бо у осені в руці
Тільки жовті олівці.

Коли осінь зірваний листок
Закружля на золотім крилі, —
Пам’ять, висвіти якийсь куток
На моїй знедоленій землі.

Може, під вербою джерело,
Де корінням бавиться вода;
Чи

Скінчилось літо. Шелестять дощі
Холодні — без веселок та без гроз,
А завтра на стави і на кущі
Змертвілим птахом упаде мороз.

І паморозь, немов могильна сіль,
Скує у лузі

Руда білка,
Рудий лис,
Руде поле,
Рудий ліс,
Руда осінь —
Все руде.
Хто в рудім
Рудих знайде?

Мерзне галка під кущем,
Мокра та спохмурена,
Роздратована дощем,
Бурею обурена.
Буря смика дерева
Помахами дужими,
З кленів листячко зрива,
Бавиться з

Мій велетень, червоний дуб,
Що нелинем зоветься,
Не губить листя на вітрах
І від вітрів не гнеться.

Як полум’я поміж ялин,
Поміж берез вродливих,
Стоїть у лісі він

Одвеселились квіти,
Одмолоділи дерева,
Наліталися птахи,
Наврожаїлась осінь.
Тепер сивий дід
Підмітає стежку,
Зачиняє браму –
Замикає Рік.
А коло брами
Уже

Життя на осінь поверта,
вечірнім лісом багряніє.
В моєму щасті гіркота,
в моїй любові безнадія.

Не обійти тернову гілку,
людських обмов не обійти,
але світи мені,

Іще вві сні літаєш ти,
А в мене серце з висоти
у тихім відчаї зривається,
і падає лице в долоні,
і кров, пульсуючи у скроні,
пролитись проситься крізь пальці.
Будильник

Гей, осокори,
Осокори…
Позліталися
Соколи
Та й питають:
– Чом ви не літаєте?
– Коли б ми літали,
По чому б ви знали,
Де рідна земля,
Що вам крила дала.

І Муза мовчить, і горілка не гріє.
І вічна мелодія плине без слів,
що їх написати я також хотів,
плекаючи марні надії.

Вже осінь своєю мітлою у тиші
шерхоче: та інші, та

Все глибшає осінь,
все глибшає тиша,
якої не відав
ні ранок мудріший,
ні літо, якому
над вухом бджола
своє відбриніла,
своє відгула.

Все глибшає тиша.
Садок

Миколі Руденку

Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець,
і ширшає тиша. І ти над Дінцем
стоїш, нахилившись лицем у лице,
непевен у тому, тебе

Це вже наша осінь золота,
тільки проба в золота не та, –
за кленові золоті листки
нам до Криму не купить квитки.

Але можна взять до Атлантиди.
Кажуть, там не гірші