Про осінь

Зайнявшись сонцем, ярий день розпломенів,
Мов схований у нетрях саду клад,
Розписує навсібіч сіттю променів,
Грайливим сяйвом соняшних каскад.

Як візьметься вже прохолодь по

Підносить осінь золотий ранет:
Круті боки – у крапельках дощевих,
Смаглявих зернят ластів’ячий щебет
Довірливо так проситься в сонет.

Дарунок щедрий доньці принесу.
Скажу –

Прощайся з осінню…
Вже стукає в шибки
Суворий грудень.
Дишуть холода
На зопалу написані рядки.
І вимерзла лірична з них вода.

Прощайся з мрією…
Вже мудра

Відходить осінь на зимінь до бору
Збираються летіти лебеді —
І чути пісню, мов пораду добру,
Вмовляння: — Збудуй хатку з лободи…

Зриваються слова, немов у проруб,
Метаються,

Це осяяння синню і осінню
ця блаженна і тиха пора
слово мудро-прозоре
освячене росами
прозира крізь туман
через сумнів і сум
прозира

Заждався осені, мов свята,
найголовнішого в житті.
Душа, на враження багата,
не метушиться в суєті
поспішних пошуків нового,
ще непізнанного… Вона
готова стати перед

Як у тебе сумно, мій ти рідний краю,
Літо проминуло, пташка не співає,
Я броджу-блукаю по сумному гаю,
Щоб ніхто не бачив, як душа ридає.

Ліс рудіє жовкне, мов життя

Листя пада, пада,
Холодно землі.
Вже летять над садом
В ірій журавлі.

Де була травичка,
Там сухий покіс.
Спохмурніла річка,
Змовкли гай і ліс.

Ген за

В осінньому саду
Достигле яблуко аж сяє.
Таке усміхнене,
Таке
Сонценаливне і тремке.
В собі зернята
Колисає.
Святкує сад. Гілля звисає,
Аж припадає до землі.
І

Дивіться: осени пейзажі!
Туманом ранки, наче газом,
палету барв прикрили чисту.
І з почуттям побожним, урочистим
розгортую неторкані полотна.
Як передати, осене, твою

1
Оси висотали осінь
Із осик, осок, осоту –
Ось і все:
Сивіє смуток
На останньому осонні…

2

Засіріла світла просинь –
Сон спокійного спочинку
Заколисує

1
Снується павутина. І на ній
Роси разок – мов ластівки на дроті,
Які усім єством уже в польоті…
Жовтіє лист. Згортається в сувій
Літопис літа. Пригасають фарби
На аркушах

Тиха, розважлива осене,
Тихо мене врівноваж:
Всерозуміння – ось воно –
Досвіду – світиться аж! –
Тішить, емоції стишує,
Ніби відлуння: “А-у-у!”
В лісі… Нічого

Це яку вже осінь зустрічаю
Стримано, неначе й не свою…
Заварю калинового чаю –
Гіркотою відчай переб’ю.
Сумно тчеться саван павутини.
Все минеться з часом. А проте –
Не мої

Нам є про що помовчати,
А літу
Ще є про що розмову довести
До повного завершення,
До цвіту
Останнього…
Мовчімо ж – я і ти,
Ще не осіння осене,
Ще

Осяяний осінню,
Сам осенію.
Обрій синіє.
Темніють сіна.
Перетемніє. Пересиніє.
Пережовтіє моя сторона.
Старовина проросте новизною
Над крутизною років і віків.
Коні

Не бійся осені. Вона
приходить вчасно.
Налий собі блаженного вина
і пий непоспіхом – до дна,
до істини: все буде ясно
і зрозуміло…
Прийде Покрова –
і зачитає всі твої

Весна українська зів’яла й пригасла,
спалилась дощенту від літньої спеки…
Мороз прихопив помаранчеві гасла,
й дочасно у вирій зібрались лелеки –
без галасу, тихо… На обрії ж

Осінь осіняє синє
сивою осмутою осоння.
Сонях закоричневів. Осілось
складене в стіжки присохле сіно.

Осеніє. Снять оспалі ості
овсюгів і стиглого осоту.
Осьдечки ще й оси

Ходить Осінь гаєм
Та звірят питає:
— Що ви поробляєте,
Як про зиму дбаєте? —

Загойдалась гілка,
Обізвалась Білка:
— Я збираю шишки,
І гриби, й горішки. —