Про осінь

Чекає осінь винозора,
об багру й золота ясна:
Як грона винні в неї груди,
уста ж, мов келихи вина.

Прийду небавки і, як любку,
зустріну осінь десь в саду,
і до грудей

Вже крильми осінь має, плине,
і вже десь в золоті гаї —
і знов ячання журавлине
об ґрати вдарило мої.

Та в мене дні закуті стуга,
не вирвуся, не полину —
і тільки гостра,

Відбезуміли незгоди в бурях,
значені під перстень смерти.
Глянь: мільйон монастирів! полюблять
від ікони день озерний…
Сніжні ризки викладено в образ;
та з галузок — шовк

І
Осінь: безмір килимар’я з листя —
барвний океан зложив.
Осінь: тисяча фортець огниться
баштами думок живих.
Осінь: вись вулканена, з надлюддя,
в жеврії гілок при

І
Мов дзвіничник, сам відкривши ребра,
віддає на суд істоту —
кленик серця! ватрами береться,
вістку чуючи високу.
Монастир ялин і сосен старчий,
проти круків при

Сиплються листки — в три чверті зірки:
ніби розгорівши з воску.
Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.
В синьогір’я напливають хмари,
з тайности: мов гілка

“Час гоїть все!
засклеплює криваві рани,
утишує і тугу й біль,
холодним роздумом зарання
уговтує пориви смілі,
шалені зриви…
І несе
і злагоду, і тишу й мир,
життя

І знову хвилями чужинного одбою
осінні плинуть дні. Вологою рясою,
краплинами срібла кладеться перший сніг
на синю прозолоть очей твоїх ясних,
далекої — мов сон — землі моєї

Не листя, ні! —
Сяйливі скалки літа
Летять на безтурботність голови!
Та знидіти, змізерніти, змаліти
Не смій!
Переболи!
Переживи!

Напередодні розпачу

На рушнику – червоні півні
Кричать опівночі й опівдні
І серцю спати не дають.

А поряд з ними ще й зозулі –
Дитячі згадки не заснулі –
Літа відлітані кують.

Під рушником

Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…

* * *

Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!

* * *

Заховаюсь
Під осіннім

То ранком із квітками квітли ми —
І юність радісна, привітна,
Мов яблуня гілками світлими
Нам стукала в прозорі вікна.

Під вечір тремтимо осиками,
В осінню вкрившись

Вересень. Стежка до школи.
Дзвонить веселий дзвінок.
І через луг, через поле
Сонце спішить на урок.
Промінь лягає на трави,
Лукам навіє тепла.
Осінь стрічки золотаві
В

Вже осінь листом стежку перекрила нам
І сутінню осотує осонь,
І добрий вечір лагідним окриленням
Нас огортає у солодкий сон.

Знічев’я, в радіснім непередбаченні,
Із застумів

Коханій моїй Ніль на 10 листопада 1961

Листопадовий вечір променистий, листатий
Криє черленню-злотом тугу й смуток дібров —
Від’їжджаю від Тебе, щоб до Тебе вертатись,

Під осінь, схованим у тлі гераній —
Так добре бути, пригорнутись поспіль.
І мариться нам вогник на ватрані,
І склянка молока, і тепла постіль.

То часом тільки вийшовши на

Ще світить осінь плахтою барвистою,
В подерте зодягаючись лахміття,
В діброві борсуки на сон посвистують
І жовни стукотом дерева мітять.

Бреду сутужно листяною плютою,
Все

Осипав жовтень сосни і ялиці
Вологим листям дубовим і клена —
І погинається, ламає глицю
Під вантажем бронзовим віть зелена.

З ялинками чекаєм, що навислу
Листву розкине

Прослала осінь пишнотканий килим
З багрянцю, зелені і золота —
Даремне ж за минулим літом квилим
І смутком щасна мить розколота.

Порозгортавши сутінки фіранок,
Красою погляд

Зайнявшись сонцем, ярий день розпломенів,
Мов схований у нетрях саду клад,
Розписує навсібіч сіттю променів,
Грайливим сяйвом соняшних каскад.

Як візьметься вже прохолодь по