Про осінь

— От на лижах я спустився!
Мчав, як тільки міг!
Та упав і провалився
По коліна в сніг…

— А чого ж в снігу шапчина
Й очі повні сліз?
— Проваливсь я по коліна…
Головою

Вже обрії посивіли
В передосінній млі,
Глянь, відлітають вивільги
До теплої землі.

Бліді проса покошено,
Блукаю по стерні,
Десь між весною й осеню
Мої згубились

Минуло літе золоте.
Холодне небо вкрили хмари,
І темно-сизі їх отари
На північ вітер десь веде.
В тумані сонечко зіходить,
У млі увечері згаса
І вже не йде у небеса,
А

Жовтими листочками (там, де віти долу)
яснії жовтневії пропливають дні…
Вечорі у серце стерниною колють,
стежечками пісенька на папір мені.

Покохав я Осінь (восени ж і

Ось я, за сосною…
Ось і листя в’яне…
Осінь я… За мною
Йдуть густі тумани.

Осінь я. Осоння
Листям засипаю. Осінь…
Трави сонні
Долу нагинаю.

Ще листки

Ходить осінь за дубами,
Ходить осінь за стогами,
Ходить осінь по покосах,
В пелені шовковій носить
Яблука для мами.

Мама яблуко в долоню:
— Покуштуй-но, доню.—
Що ж,

Ось я, за сосною…
Ось і листя в’яне…
Осінь я… За мною
Йдуть густі тумани.

Осінь я. Осоння
Листям засипаю. Осінь…
Трави сонні
Долу нагинаю.

Ще листки

Ходить осінь за дубами,
Ходить осінь за стогами,
Ходить осінь по покосах,
В пелені шовковій носить
Яблука для мами.

Мама яблуко в долоню:
— Покуштуй-но, доню.—
Що ж,

Самотність! і зелена синь хлюпоче,
де чайчин камінь не зупинить.
А сяйво рук не розцвіте дівоче
твоїх — при домовинах пінних.

Нехай на фосфор відпадає кленик:
на сіру смерть

Спливає: що палахкотіло! в тихість,
мов птах; замкнулося довкруг.
А, до спокути, досвіт крил пречистих —
нам острів серця приторкнув.

Твій погляд, над палання

Чи царське зілля, як ножі, кривавить —
біля стежок, де ти пройшла?
Зірниці не натомляться ласкаві
злітати: блідний жар крила.
Часовня сонця: — тиха! чиста; звідти
прошепчуть

Глибока осінь б’ється листопадами,
Тривогою, що грудень ось нагряне,
І зимний вихор з ливнем нездогаданим
З дерев зриває витлілий багрянець.

В догонь, немов за тим, чого не

Жива вода — перлинно проминає,
і я впізнав тебе, не ждавши.
Лице: від загадки квіток принадне,
посвітиться любити завжди.

Ласкавіше не вийде зірка рідна
покликати з порога

Земля: ні журавлів журби не видно;
на похорон згоряє небо.
Моє, в труні! згоряє сонце: вбито
його серед гілок погребних.

І чорні корогви дощів надходять
над лісовою кров’ю в

Склониться чоло в багрянці: рани —
вкружні, сточували довго…
від кровин скипатися, від браних
вістрям терну війкового.
аж дотчеться терпкісто намітка
сіра — часта: по

Вже і осінь: пурпур від галузки —
спалить, віяний листками.
І в тривозі душі нерозлучні,
почали грози лякатись.

Знов до жарової став криниці
жовтень! — воскова

Як ніжна праосінь ти йдеш – моїми снами.
М. Зеров. «Камена»

І зелен-зілля й зеленяві клени,
і прозелень примхлива, наче мить.
Дитячі очі й зорі день зелений

Відсвіт рівний зберегли берези —
до нагробків: плач віддавши.
Дні жорстокі! по церквах роздерті
пурпури на брамах правди.
І живі смертельники, без листя:
темні нетрі при

Від багряних пальців — лист нещастя
вкладено на камінь гордий.
Він: застиглий крик накарбувався
з нежиття на всі дороги.
Недвижимий жар; а вже пронижуть
і його льнянисті

Скорбний сонцеповорот на води;
сиві брови: понад берег.
Там на викрик скрипки переходить
при горі згорання вербне.
Далі — мов гробниці безконечні
полягли в мідясті