Про осінь

Осінь дише зливами,
Осінь пахне сливами,
Що в росі купаються,
Соком наливаються.
Сливи поміж вітами
Сяють самоцвітами,
Виснуть над криницями
Синіми

Упали приморозки ранні
На молоду озимину…
Берези в білому убранні
Гудуть мелодію сумну.
В ці дні, задумливо-багряні,
Я свого серця не збагну.

Снується біле

Так день пройшов. Не треба каяття,
Не треба дум палких, як перша рана…
З золотолистям прийде забуття,
Це перша осінь – голуба і тьмяна…

Я так люблю твоїх очей глибінь,
Я так

Мені журно, що осінь моя
Виноградні листи розіслала, —
Мускуляста рука ратая
У чорноземлю врізала рало…

Мені лячно стежками іти,
Мені сумно співать колискову,
Коли вірю,

З блискучими авоськами
літають павучки.
Горіхами волоськими
Вистрілюють садки.

Не дзвонять гони криками
пташиних пізніх зграй.
Та повними засіками
розлився

Берізка біла, світла
ще сонця жде, мабуть.
А вже осінні мітли
доріженьку метуть.

А вже у далечіні
хлюпочуться дощі…
Стоїть берізка нині
у жовтому плащі.

Побілила вдова Осінь свою хату,
А сягає її хата аж до неба,
Все прибрала — сісти спочивати б,
Та підвести синім стіни треба.

Розвела з тугою синьку густосиню,
Біля стін, десь

І знову десь на обріях помалу
Розгойдує незримі хтось кадила
І синявою стеле, як бувало…
І знову моя Осінь десь ходила.

І знову десь під банею блакиті,
Як в церкві голубій

Келих солодкий я сповнив до краю —
Осінь задушна блукає по гаю.
Осінь золотить зелений намет,
В прозелень вкраплений мед.

Скоро вже можна спочити й заснуть.
Майже закінчена

Загадка

Летіли птахи зелені,
сіли спочити на клені.

По десять птахів
на кожну вітку,
Сіли весною,
сидять улітку.

А прийде осінь —
запалить крони,

Не так, як марилось і снилось,
Ще ти моя, й вже не моя.
Та все ж іще невідлюбилась,
Не віднеслась, невідлетілась
Чуттів зашерхлих течія.
Щось вже не так в Дубовім гаї,
У

Щось дивне у двір залетіло.
Поглянула Ната в вікно,
А листя морозцем прибило,
Всю землю покрило воно.

Надвір Ната вибігла боса,
Хоч сонечко вже й не пекло:
— Мерщій

І знову осінь
Мене вколисує,
Хмарин латаття
Вгорі сплелось,
Ліани хмелю —
Застиглі блискавки,
Незгадні блискавки
Забутих гроз.

І тільки знаю:
Співзвучність є

А птиці зеленого літа
У вирій тривожно летять,
І їхні далекі орбіти
Тятивами тужно бринять.

І в штат духового оркестру
Приймають дерева сумні.
На мить ще озимі

І, мабуть, прочитать ніхто не зміг би
Думок його останній листопад.
Він так стояв.
І добре розумів він,
Що й сам він облітає, наче сад.

А сад той і насправді оголявся,
І

(Листки з щоденника)

Синій вечір крилом торкає,
та не згасить в серці пожеж,
і не втомиться серце, знаю,
хоч і час було б уже.
Я чекаю на смерть без ляку,

Павутиною синьою хмар
Небеса перетягує осінь.
І не палить вже сонячний жар,
Не розпатлює сонце волосся.

Широченні степи золоті
Поринають у обрій далекий…
Тиша. Тільки у

Ясне сонце не гріє,
Холодок повіва,
Засихає, жовтіє
На узліссі трава.

Небо хмуриться часто,
Потемніла ріка…
Щоб дощами упасти,
Плине хмара важка.

Осипаються

Осінь вітром чистить
В лісі мляве листя;
Листя тихий шелест
Будить сонні села.
Спить у хмурій тиші, спить село осіннє.
Вітер бешкетує, на полях гуля.
Осінь сіє сон
І

На обрії – дзвіниця,
Мов хтось дулю скрутив небу, —
І небо злиться,
Плаче: – Не треба!

В хаті вогке віконце —
На дворі багнюка, свині…
(І вірші?.. сон це?!)
…та крик