Про осінь

Є. Плужникові

Одшуміло літо… Одспівало жито.
Тільки вітер креше іскри по стерні
І, як тінь докори, наступе копитом
Сухоребра осінь на поля сумні.

Там, де грали

Голубіють ранки… Голубіють роси…
Голубіє осінь у саду…
Скоро коло брами инеї розкосі
На пожовкле листя упадуть.
І самотній вітер пролетить по селах
В пісні невеселій, у

Весна, весна… Надворі май;
А в нас лежать сніги;
Панує стужа навкруги…
Весна, весна… а в нас — гай-гай!
Дріма похмуро чорний гай
Та додає нудьги.

Весна, весна… Надворі

У царинах на роздоріжжях
Млини, що мелють наше збіжжя.

Крилаті, темні та похмурі
Вони радіють кожній бурі.

Під час осінніх буйних злив,
Коли вітри шумлять між

Ну, що-ж! Здоров єси, мій день похмурий,
Повитий буйним клекотом гудка…
Нехай на сонних стінах чорних мурів
Черкне тобі привіт чиясь рука, —
А я мовчу, бо знаю, що у місто

І
Осінню дмухнуло —
Висохли квіточки;
Хмуро, безпритуло
Глянули садочки.

Жовкне і травиця,
Така її доля,
Хіба зелениться
Хлібець серед поля.

Хмара небо

На першім плетиві осінніх павутинок
Тремтить останній промінь літа.
Я доснував уже старий спочинок,
Новим рука моя зігріта.

З нового прядива, із льону листопада
Сную починок

Стернею білою, сухим сипучим вереском,
Де переліг, і вітер, і межа,
Встає над маревом уже сідого вересня
Густий і повнозвучний урожай.

А потім думаю, що стануть

Підв’язала осінь китиці червоні,
сіла на коня.
Прощавайте, села!
Блиснули в тумані зіркою підкови,
малиновим дзвоном
розляглась луна.
І, немов той вітер, за

На місто стомлене здаля дихнула осінь:
Повітря в ніч пило міцную прохолоду,
А ранком – почепилась блідо-сиза вогкість
На будинки, мости, на води…
Там, десь за обрієм, вона

Снують москалики по сходах,
І сонце в чорній хвилі висоти.
Терасами садів, терасами городів
До сонця осені підходиш ти.

Ти хочеш спать – тепер така утома,
Спать хочеш ти,

Несли твою труну. Тремтіли ґрона-бризки
на віях яворів,
а вечір похиливсь так низько, низько-низько –
ще мрів – про ранок? – мрів…
і плакали – чого? – старі-старі мотиви,

Прийде сюди холодна, вечірня,
де метелить, метелить одуванчика пух,
і запахне пожаром далеким загірним,
і тебе я згадаю на возі, в степу.
Упаду, упаду в розпуці на роси,

Дихання осені я чую в кожнім шумі,
Стрічаю запит скрізь: «Де щастя молоде?»
І чую, як в сльозах по стежці у задумі
Незримий хтось іде…
Химерні спогади, і скарги, і

Сипле, стеле сад самотній
Сірий смуток — срібний сніг, —
Сумно стогне сонний струмінь.
Серце слуха смертний сміх.

Серед саду смерть сміється,
Сад осінній смуток снить, —

На кучугурах минулого
Повстав спогад — сонячний промінь,
Задзвенів крик у повітрі фістулою,
І похмурились золоті брови.

То не крики я чую, а зойк…
Ах, лани, зблідлі до

День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі.
Вечір трохи погрівся й закутався попелом теж.
Повний місяць зійшов, покотивсь по сухій кукурудзі,
В курінець зазирнув і у діда

Осениця – не гучні обжинки,
А спокійний гуртовий обід.
Мов по краснім літі на поминки,
Сходиться в неділю всенький рід.

Будуть каша польова, горілка,
Квашені і свіжі

Копали картоплю. І відра хмеліли од дзвону.
Варили із кропом борщі, золоті і червоні.
Палили городи. І вчора, і завтра, й сьогодні,
З усім були згодні. Із кожним творінням господнім;

Ще на дворі тепло стоїть
І в прозелені тіні,
Але з піднятих верховіть
Вже шелести осінні.

Город, червоний помідор
І кукурудза спіла.
Пожовклий соняхів докор
Покора