Про мову

На рушниках матусі — солов’ї,
Жар-птиці, дивоквіти й колоски,
Калини rрона і… літа її
Та батькові — два сизих голубки.

Радіє промінь. Барвиться земне.
І сонях погляд догори

Народжуються люди в сорочках
І виживають — то щасливці долі.
Я ж народивсь (казала мати) так,
Неначе птах, що вихопивсь на волю:
Із піснею — не криком — на устах.

кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо

кожне слово
нашої мови записане у Літописі
тож хай знають

Співаймо пісні про кохання,
щоб не вмерло слово “Дунай”,

гуляймо весілля своїм дітям,
щоб не вмерло слово “коровай”,

розповідаймо казки своїм онукам,
щоб не вмерло слово

І. Калинцю

Вдивляємося одне одному в очі,
вигукуємо найважливіші, ніби щось загрожує
нашому
існуванню цієї миті, слова крізь товщу повітря,
спресованого у важку

знаєш я думаю ти – безнадійна
думаю я – безнадійний теж
отже і відчай у нас – подвійний
і прірва між нами – майже без меж
але одна – ніжність між нами
але одна – темрява в

а ти мені снишся безбожно
в продовженнях наших історій
у дзеркало шафи старої
заходжу неначе у храм
а там – коридор порожній
у лабіринтах апорій
і оживають апорії
під

відсихають слова
наче листя пожовкле
залишаються шепоти хрипи і крики
щораз рідше виходжу із себе назовні
я відвик від людей
і від мови відвик я
на моїй частоті тут нічого

Щось вони собі там читають..
щось собі там думають..
потім кажуть: ми на ваших словах виросли!
а я дивлюся в очі їхні безумні
і прошу: змилуйся над ними господи
і наді мною

І як ми скажемо так і стане
і як ми ляжемо так і вийде
і там у боснії чи в киргизстані
чотири сонця у воду зійдуть

Хто нишком виссав залишкове світло з ока?
хто випив не вино а нашу кров до дна?
хто мов кульбаби пізні спомини роздмухав?
хто викрав час що так жорстоко нам бракує?
хто нас продав

За дорогами — тривоги,
За тривогами — дороги:
Далина.

Материк і синє море,
Моє щастя, моє горе:
Глибина.

Серце в русі веселиться,
Тільки б в морі не втопиться,

Я викреслюю себе наніц
із адекватної поведінки
гарантуючи замурзаній бруківці
свіжу та непорочну зброю,
щоб завчасу закричати випалом
по важкоартилеричних

Роздуми після прочитання книги Харківської поетеси Алі Борщової

Хтось постарів за кілька днів –
Він бачив кольорові щасливі сни
Востаннє у дитинстві…
Аля

Не нарікай, що в праці день при дні,
Що скоротилися і сни, і ночі,
Бо мить і вічність так болять мені,
Що серце розривається на клоччя.

Ти не питай, чому болять віки
І мить

Крона. Корона. Криниця.
Купіль. Крайнебо. Край.
Крах. Канчуки. Колінця.
Крівця. Кат. Коровай.

Клопіт. Капуста. Кришка.
Кава. Кавун. Кабак.
Крик. Карапуз.

Чого побиваюсь
терпкою рукою
від місця біди вдалині?
Ожинова ягода понад рікою
чомусь пригадалась мені.
Ті люті двоногі
з обличчями з масок,
де кожне з очей, мов

Добре, добре, знищуй листи,
стирай номери, пали мости,
просто стирай, просто громи,
ми вдосталь мали цієї зими.
Знищуй коди, знищуй замки,
теплі промені серед ріки,
знищуй

Польові командири,
чиї серця
покриті туманом,
лише й чекають, щоби туман розтанув.
Партизан до тих пір вважається партизаном,
доки є ворог,
в тилу б якого
він

Тому що ніколи тебе не вирвеш,
ніколи не забереш,
тому що вся твоя свобода
складається з меж,
тому що в тебе немає
жодного вантажу,
тому що ти ніколи не