Про мову

…Kein Lotos und kein Lorbeerblatt.
Sir Galahad

О, бідний, жалісно-убогий
Гіперборейський примітив:
Тупі, кирпаті, злобні боги,
Одноманітний, голий

Юрієві Дараганові

Життя біжить необориме
Під ураганом лютих злив,
Спасибі ж, любий побратиме,
За китицю цілючих слів!

Дивіться — ось сталева гарда
Не

Раз хотів я на Десну
запастись путівкою;
взять за будь-яку ціну,
оплатить готівкою.

Дав заявку (трудно так
з чергами триклятими!).
Та сидить там мій земляк,
справі

Я знаю, що потрібно інших слів.
Не грішних цих, що — стерті, як монета,
Не мертвих цих, що в життьовому злі
Свій трупний яд ховають для поета.

Така доба, такий рвучкий

До газети з різних місць
гострі йдуть сигнали.
Що не лист — тривожна вість:
справу занедбали.
Пишуть люди неспроста, і газета сміло
шле у відомство листа, вимагає діла.

Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.

І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі

М. Мухинові

І от життя веде криву
На злих координатах авеню і стрітів.

1
В безсоняшних щілинах Мангаттану,
В каньйоні божевільного Бродвею
Ніколи — синява і

Оксані Лятуринській
Поглянь на камінь: він мовчить
Мовчанням мудрости і віри.
Гримить війна, дзвенять мечі.
Шаліє кров. Вирують вири.

Та він холодний і нагий

1
Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім

Напружений, незломно-гордий,
Залізних імератор строф —
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.

Позаду — збурений Батурин
В похмурих загравах облуд, —
Вони

Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем… А Росія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою — мертво бовваніє.

О люте стерво! Твій посмертний дух
Ще

… Ім’я біблійне — Анна –
Вогнем пустелі спалює уста.
1923

Вибачте, Ганно Редер,
Серце Вас не забуде.
Келих гіркого меду
Офірували нам люди.
Людське, земне,

Акації цвітуть — п’янкий мадярський квіте —
О, амбро пристрасте солодкої, як мста!
Акації цвітуть. І п’яний душний вітер
Пекучим подихом розхилює уста.

Акації шумлять і де

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, —
І під сурму архангела рушив воскреслий човен,
І над гробом народу хитнувсь кам’яний

Безкровна Муза — нежива,
А я несу їй в бідній жертві
Мої скалічені слова —
І скривавлені, і мертві.

Не оживить, не запалить,
Не випростать зігнуті крижі.
Ось кожна

Під дикий галас доброго і злого
Тих днів шорстких, коли втеряв наш дух
Співучий мелос, ще відвічний логос
Гартований болями ранив слух.

Скінчилося. Гармати знов на

Голос півстаречий, півдитинний.
Старосвітські строфи. І чогось
Фортеп’ян звучить, як клавесини…
Що ж це — пригадалось? Приверзлось?

Але день тверезий аж до болю,
Червень —

Пам’яті Василя Тютюнника

Хай нерухомо ми стоїм.
Чекаючи страшного знаку.
Так сотня крізь гарматний дим,
Готується зустріть атаку,
Просвердлюючи зором даль
І

Раз до ксьондза забрела
Кривая на ноги
І, бідная, на дітей
Просила підмоги.

А ксьондзові грошей жаль, —
Давай її вчити,
Як каліці із дітьми
В білім світі

До І. Білика

Оце переглядав колишнії листи…
Яка безодня вже лягла між тим минулим!
Давно пак діялось? А серце сном нечулим,
Мов павутиною, успів час оплести!

І де