Про мову

В щільник чуттів і розуму зоря
Бджолою залітає; тихо
Завісу смутку розкриває пісня:

…Кру-кру,
Заки море перелечу –
Крилонька зітру…

О, рідна

істинно кажу вам
трава істинно кажу
вам вода істинні
кажу вам слова допоки
горить звізда

перші запільний пил другі бездонний плач
треті обсядуть небесний стіл коли

Століття — в зачарованому колі,
немов у скриньці втомлений вертеп…
Там, де розсипав Бог насіння волі,
розкинув руки захмілілий степ.
Ще не світало в нім. Ще глупа ніч в нім

Одірвались від днів слова,
В’януть собі по книжках, а у днях ―
мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі

Линяють фарби… Нишкнуть голоси…
І душі тихнуть… Зрозумій. Не ремствуй.
І тишу цю в собі носи
Як дар і величі й нікчемству.
Живи і далі лежнем чи в труді.
Ніяк не йди, чи в

Для вас, історики майбутні,
Наш біль – рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

Забудь про ті натхненні свята,
Що в них росила землю кров!

Одноманітно і звичайно
Кінчалось літо. Рад не рад —
Що це міняє? Зустрічай-но
Переходовий листопад!

І горблячи відвиклу спину
В обіймах теплого пальта,
Нудливий запах

О, стріхи мої низькі,
О, гори мої сині,
Які ви серцю близькі,
Я чую вас щолиш нині!

Я щолиш нині бачу
В чужім далекім краю,
Коли за вами плачу,
Коли про вас

“Я від’їжджав і оком астролога
допитувався в зір – яка дорога
мене провадить у майбутні дні.”
(Микола Зеров)

Зорі дрібні одійшли –
як суниці:
птах доклював, що

У дужих дні – немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна, –
Шумуйте, днів розбурхані моря!

Але не гнів, не заздрість і не

Не в шовках-оксамиті
в тридцять третьому році, —
в білій маминій свиті
я сидів на уроці

Відчували судому
у нетопленій школі
Якось біг я додому
поміж верби й

Жарт

Ох ці шпаки-витівники!
їм пишуть слово ворон,
вони читають навпаки,
виходить слово норов.

Сороко, ти не скрекоти
даремно коло хати.
У гай за

Не буду зайвого торочить,
щоб не сказали: чув десь дзвін…
Є вираз: голову морочить.
Але звідкіль походить він?

На це знавець лінгвіст-історик
відкаже (сумніву

І ось у Львові Маркіян,
Душа — як зірка світанкова, —
Прийшов і в поглядах львів’ян
Побачив цісарського Львова.
Вже не зосталося, мабуть,
Нічого княжого у ньому, —

1

Малоросам

Невже ж надії всі — пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?

Чом не загас під бунту бубни,
Під

До газети з різних місць
гострі йдуть сигнали.
Що не лист — тривожна вість:
справу занедбали.
Пишуть люди неспроста, і газета сміло
шле у відомство листа, вимагає діла.

Акростих

Роде наш красний, роде наш прекрасний,
Іншого в світі не шукаєм ми;
Дух український, вольний, незагасний,
Не подолати силам зла і тьми:
Ери нової вже

Юрієві Дараганові

Життя біжить необориме
Під ураганом лютих злив,
Спасибі ж, любий побратиме,
За китицю цілючих слів!

Дивіться — ось сталева гарда
Не

Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не міліє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.

Закоти рукава — ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?

Голос півстаречий, півдитинний.
Старосвітські строфи. І чогось
Фортеп’ян звучить, як клавесини…
Що ж це — пригадалось? Приверзлось?

Але день тверезий аж до болю,
Червень —