Про мову

Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.

І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі

До газети з різних місць
гострі йдуть сигнали.
Що не лист — тривожна вість:
справу занедбали.
Пишуть люди неспроста, і газета сміло
шле у відомство листа, вимагає діла.

1

Малоросам

Невже ж надії всі — пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?

Чом не загас під бунту бубни,
Під

1
Яким тинам життя притулиться?
Яка ще стріне чужина?
Ось — тиша. Ніч. Порожня вулиця.
В чужих сузір’ях вишина.

Мовчить асфальт. Я п’яний муками,
Як ніч, тиняюся без

Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не міліє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.

Закоти рукава — ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?

В повсякденному житті, наче зодіаки,
у шофера на путі скрізь — дорожні знаки.
Глянеш — зовсім вільний тракт, селище неблизько.
Але ось дорожний знак: «Обережно: слизько!»
Ліс

Тепер, звичайно, весь народ —
дорослі, навіть діти
прекрасно знають цей зворот:
білугою ревіти.

Та звідки помилка така
в східнослов’янських мовах?
Адже рибина це морська

Я ваяю не з воску,
а з міді й каменю.
Г. Сковорода

Крізь легкий дим хмільного ладану
Знов бачу синяву ясну,
І далину, ланами латану,
І несподівану

Я знаю, що потрібно інших слів.
Не грішних цих, що — стерті, як монета,
Не мертвих цих, що в життьовому злі
Свій трупний яд ховають для поета.

Така доба, такий рвучкий

І ось у Львові Маркіян,
Душа — як зірка світанкова, —
Прийшов і в поглядах львів’ян
Побачив цісарського Львова.
Вже не зосталося, мабуть,
Нічого княжого у ньому, —

Були у мене сумніви і драми,
Я в суть життя по-своєму проник,
Аби колись, як взорами рушник,
Його у віршах вишити словами.

Я добираю в кольорі слова —
Червоні й чорні,

Вітри загасли. Грози вмерли.
Жовтнева закипає ржа.
Моя ж рука стискає берло
Ще не народжених держав.

В простори одревли гармати
Під гук копит і брязк меча,
І замість ран

… Ім’я біблійне — Анна –
Вогнем пустелі спалює уста.
1923

Вибачте, Ганно Редер,
Серце Вас не забуде.
Келих гіркого меду
Офірували нам люди.
Людське, земне,

Акації цвітуть — п’янкий мадярський квіте —
О, амбро пристрасте солодкої, як мста!
Акації цвітуть. І п’яний душний вітер
Пекучим подихом розхилює уста.

Акації шумлять і де

Оксані Лятуринській
Поглянь на камінь: він мовчить
Мовчанням мудрости і віри.
Гримить війна, дзвенять мечі.
Шаліє кров. Вирують вири.

Та він холодний і нагий

Голос півстаречий, півдитинний.
Старосвітські строфи. І чогось
Фортеп’ян звучить, як клавесини…
Що ж це — пригадалось? Приверзлось?

Але день тверезий аж до болю,
Червень —

Юрієві Дараганові

Життя біжить необориме
Під ураганом лютих злив,
Спасибі ж, любий побратиме,
За китицю цілючих слів!

Дивіться — ось сталева гарда
Не

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, —
І під сурму архангела рушив воскреслий човен,
І над гробом народу хитнувсь кам’яний

Напружений, незломно-гордий,
Залізних імератор строф —
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.

Позаду — збурений Батурин
В похмурих загравах облуд, —
Вони

1
Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім