Про мову

Сказав якось Федір Галка
Занозі Панькові:
— Ти чому не розмовляєш
На вкраїнській мові?
— Зачим вона мінє нада? —
Прошипів Заноза. —
Што я — дядько тібє, что лі,
З

У трамваї повно.
— Что ви за народ?
Впереді слободно, проході вперод!
Ти чево, чувішка, прьося на носок?
Опупєла, что лі? В головє пєсок?
Нікакіх пойнятій об культуре нєт.

У столичнім зоопарку
Мавпа бігає по клітці,
Крутиться з розгону
І гукає до сусіда:
— Привіт Шимпанзону! —
А той пальцем кличе мавпу:
— Підійди близенько.
Не зви мене

Виступав приїжджий лектор
На колгоспній сцені.
А слова були у нього
Мудрі все та вчені:
— Адекватно — дедуктивно
— Ерго — апріорі —
Ірреальний — консеквентний —

Прибув Сава до Києва
З дружиною в парі.
Продавали сало, м’ясо,
Яйця на базарі.
З покупцями торгувались,
З людьми говорили.
Потім пішли Хрещатиком
На Дніпрові схили.

1
Камінь не має вікон,
він не має очей.
Нашим безкровним віком
тиша його тече.

Він від місяця чужчий,
ближчий, ніж далеч у снах.
У звуків байдужій гущі
німо

Ой із моря із глибокого
Крута скеля піднімається;
Проміж хвилями одним одна
Та й у бурю не хитається.

Поверх каменя сіденького
Молоденький в’яз видніється;
Він

Гримлять шляхи, здригаються дороги
Під тягарем окованих коліс…
О, скільки кожен болю і тривоги
Цими шляхами в молодість проніс.

Гримлять шляхи старого Ганнібала
Луною

Він просить перед дзеркалом: “Прости!”
І знову — стрімголов до книгозбірні:
як в катакомбах, черепи примірні,
лежать там сни, щоденники, листи.

Чужим життям береться він брести,

Безголосне, мов сон, у хату
Вкотився смерк. Високі стіни
Прибрались в довгі сірі тіні,
Запах камелій плив в кімнату.

Блідава світляна пасмуга
Кладеться на лице дівчини.

Прісі, Павлики, Парасі…
Сорок душ сидить у класі.
Сорок душ — і всі вони
Дуже хочуть тишини.
І тому весь час звучить:
«Тихо!», «Тихше!», «Замовчіть!»
— Тихо! Тихше! Ну

Перо сови мені на стіл упало,
І стрепенулось дико і зухвало,
І прошептало виклично: “Лови!
Бери й пиши — пиши пером сови!”

Я — жайвір по натурі. Не для мене
Перо совине,

Погасне в серці голосна тривога,
І стане вічна кожна наша мить…
І буде світла, і свята дорога,
Лише тоді як будемо людьми!..

І буде юна, і шаслива мати
Гордитися коханими

Благослови, Батьку рідний,
Великий Тарасе,
Людям повість розповісти
Із нашого часу.
Розповісти її, розказати
Твоїми словами.
Може, й будуть якісь мудрі
Сміятись над

Покоління-біжутеріє,
Дивні мої діти!
Вже давно мені пора
З вами бронзовіти!
Але ж ви не даєте —
Мушу знов кричати,
Мушу знов, дурноголов,
Ставати на чати!
Так —

Хто тебе, родино, рідний зневажає,
Хай той на чужині серця не має,
Та щоб до кого в горі притулитися,
Та щоб було з ким горем поділитися!

Хто свою віру, хто край свій покине,

Занадто вже мудре
Слівце чуже
Часто вживаєм для пози ми.
В науці, мистецтві
Тепер лише
Тільки і чуєш “симпозіум”.

Хіба не ясніші
Близькі слова:
“Збори”, “нарада”,

Рідна мова, рідна мова!
Мов замер без тебе я!
Тільки вчую: рідне слово
Обізавалось, мов сім’я;
Обізвався батько рідний.
Що умер за козаків;
Мов народ, учулось, бідний

Осінь холодна, непривітна, зимна…
Покутну пісню вітер в полі віє,
Над світом хмара сповершилась димна,
Як килим смутку, втрати, безнадії…

Осінь холодна, непривітна, зимна…

Написав листа Панас
І послав до “Зірки”:
“БудИ вчитЕся наш клас
ТількІ на пІтірки.

Я про це уже казав
В піонЄр загоні.
Всі мИні, як виступав,
Плескали в