Про маму

Хтось на кухні чавкає,
чавкає –
то, напевно, Чакалка,
Чакалка.
Баняком і чайником,
тарілками й чарками –
дзень!
трісь!
То напевно Чакалка,
голоднезна

Віолетті

Півонії вбігли в садок,
постояли, послухали спів шпаків —
і втекли. А одна затрималась,
дві пелюстки зронила —
та й кинулася наздоганяти

Твоє божественне походження –
Омріяна, дзвінка печаль.
О, мамо Ладонько, знаходжу я
Світанки на його плечах.
І сонце світиться жарптицею,
Цілунки опадають квітами.
Стаю

Сідайте, діти, у гурті:
Зустрілися ми знову!
Про славні руки золоті
Я поведу розмову.

Ті руки звичні до землі,
Будують, вміють шити…
Ми часто бачим мозолі
На їх

Нехай тобі сниться
В нашому полі висока пшениця.
А за пшеницею – нижче, в долині –
Льон розцвітає – мов оченьки сині!
Полем-долиною йдеш ти у ланку…
Спи, моя мамо, до ранку!

Спи, моя мамо. Спи, моя мила.
Постіль тобі я давно постелила.
Знала, прийдеш ти з роботи в утомі.
Хочу, щоб тихо було в нашім домі.

Навіть Мурку не дозволю мурчати,
Хай він

Мамо люба, добра, мила…
Як іще назвать тебе?
Це ж для мене ти пошила
З шовку плаття голубе.

Ти мені читаєш книжку,
Хочеш розуму навчить.
Ляжу спати – ходиш

Ми звернулися до мами,
щоб і нас навчила гами.
Ми співаємо усі –
до – ре – мі – фа – соль – ля – сі!

Наша мама – найгарніша.
Наша мама – наймаміша.
Навіть ноти знає всі

Мені сниться – не насниться
журавлиная криниця
у бабусинім селі,
там, де ніженьки малі
рік за роком виростали –
і тепер моїми стали,
де стоптали всю

Спи і сопи.
Це та ідилія моя,
коли снага у сні твоєму
має сенс.
Бо ти є син мій.
Мій дорослий син,
чий сон охороняю я
казками
про спокій ми́ровий,
про всю любов

Бабусі Марії

Ти життя в пеленý збирала:
роси, сльози, німби, фібри.
Лантух тепер ущерть.
І не лякає смерть?
І не лякає смерть.
Чому ж я, леле-бабусю,
смерті

Ще в колисці немовля
Слово «мама» вимовля.
Найдорожче в світі слово
Так звучить у рідній мові:
Мати,
Матінка,
Матуся,
Мама,
Мамочка,
Мамуся!
Називаю тебе

За сполохами, за громами,
За вибухами, за димами,
За дорогами, за роками,
За сторіками, стоморями
Голосу твого не почути,
Образу твого не забути,
Бо мова твоя затихла,
А

В далеку путь ідуть її сини,
Зa тридев’ять земель чужих і невідомих,
І їм услід, прадавній і сумний,
Її руки трикратний хресний помах.

О, руки матірні, і ніжні й шкарубкі,
До

Не милую тебе і не милую,
Онімів я без слів і без слав.
Хто це, хто пекельною силою
Нас з тобою навіки прокляв?

Тільки вірю, що пам’яті кремені
Все ще викрешуть іскри

Колискова пісня, колискова
То найкраща материнська мова.
Пахне вона м’ятою і цвітом,
Чебрецевим і суничним літом.
Пахне молоком і споришами…
Скільки в ній ласкавості і

Дід Юхим
Взяв казанка,
Вкинув сомика
Й линка,
Вкинув щуку
Й карася —
Варись,
Рибко уся!
Кинув кропу
Ще й петрушки,
Буде внукам
Щерба-юшка!

Поки чистила Цибулину,
Не одну пролила Сльозину.
Та почистила,
Хоч і плакала,
Хоч і слізоньки
Рясно капали!
Що ті слізоньки?
То дрібниця.
Я —

Потішка

— Вдень в дуплі сидить сова,
Навіть дзьою не висува.
А вночі вона полює,
Совенят малих годує.

— Мамо, вдень чого сова
Навіть дзьоб не висува?
— Дуже

Мусліму Магомаеву

Я читаю листи фронтові пожовтілі,
Ті трикутники, мов журавлині ключі.
Через відстані літ,
Через всі заметілі
Чую батьковий голос вночі.

Ти