Про маму

Казала мати колись-то:
“Як на світ привела тебе, сину,
гляділа в твою колиску
ніч передрозяно-синя.
І у вікна — навстіж — вітер пахтів
полином, деревієм і чебрецем,
а

Є у хмарки
Хмареня.
Є у сонця
Сонях.
Є у квітки
Квітеня.
Є у мами
Доня.

Знову чисте сонце
Наді мною.
Віє синій березень
Весною.
Знов зі святом неньку
Я вітаю,
Щастя їй і радості
Бажаю.
Мамо люба, мамо
Наша рідна.
Вже до нас

Перше наше слово з нами повсякчас,
Мати-Україно, ти одна у нас!
Ниви і діброви, і садів окрас —
Рідна мати Батьківщино,
Ти ж одна у нас!
Хай же мир і дружба поєднають

Є турбота в сонця —
людям помагати,
яблука і вишні
соком наливати.

А моя турбота —
мамі помагати,
братика малого
в колисці гойдати.

I на щастя неньці
швидше

Ми своїми вправними руками
Вишивали рушничок для мами,
Щоб на свято маму привітати,
Нашу радість їй подарувати.

Є на ньому півники святкові,
Є на ньому квіти малинові,
Щоб

Щоразу ловили її,
чотирнадцятилітню, під лісом –
хай не тікає на село до мами
мужня жона!

Може б, не спіймали,
якби тікала не тією дорогою,
на якій кожне яблучко,

В колисці рук твоїх гарячих
Я немовлям слабким лежу
і так невинно, так тремтяче
У тебе лагідність прошу.

Прошу, щоб очі були в очі,
Прошу про карий погляд твій.
Зігрій

(пісня-дума)

Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…
– Нема часу, щоб написати, –
Шепочуть мамині вуста.

Не раз вона їх виглядала,
Дозріли вже не

А дощі молоді –
в молодому саду
між деревами срібно стоять.
Я, весною вчарований,
рідним краєм іду,
а довкола цвіте сіножать.

А довкола хлюпочуться
цвітом сади,
і

Коли моя мати заходить до церкви,
вона нікого не помічає,
доки іде на своє місце.

Вона зупиняється
маленькою дівчинкою,
майже прозорою
у золотому повітрі
під

Люблю мамин почерк. Слова її переловім.
Їх можна читати, шептати і не відпускати.
Не жить мені більше, у світі не жить молодім,
та нинішню радість не зможе ніхто

Немов прокинувся… І хоч
бо щось силкуюся згадати
зі сну.

Немов підходить мати.

А від отав надходить дощ.

“Я, мамо, ще не пригадав…” –
моїм він голосом

Мама вишила мені
Квітами сорочку.
Квіти гарні, весняні:
– На, вдягай, синочку!

В нитці – сонце золоте,
Пелюстки багряні,
Ласка мамина цвіте
В тому

Дарує ласку,
ясну усмішку.
А на ніч — казку,
іще й потішку.

До себе кличе
м’яка подуся
І сон у вічі
впуска матуся.

Наша бабуся така неслухняна —
завжди вона прокидається рано!
I починає гриміть коло печі,
сни не дає додивитись малечі.

Поки вмиваємо соннії личка,
вже на столі — золота

I
Прив’ялий кущ бузка
і грудку глини.

Більш нічого.

За все:
за передертий крик
на ложі родження
і смерти,
за біль,
що омотав утробу,
за

Залишаю усе, поспішаю до Тебе на свято
Може зустрічів цих залишилося так не багато
І колись я прийду, і постухаю тихо до хати,
А мені не відчинить дверей дорога мені

Вишивала мати рушники,
Ніби свою долю вишивала,
Чорні і червоні ті нитки
На полотно хрестиками клала.

В тих узорах ніби у житті,
Було в них усякого доволі.
Нитки чорні-

Дитинку носить, Бога просить
і сни дитинчині — мені
розказує, і в напівсні
до ката (місяця) голосить.

І наслухає — ще не мама —
ще маменятко лиш, однак
тривоги тої — повне