Про маму

Я пісень багато знаю.
Я матусі їх співаю:
І колядки, і щедрівки,
І веснянки, і гаївки.

І про пташку, і про квітку,
І про те, як гарно влітку.
Це мене матуся мила

Тріпочеться і рветься серце
і раниться до ґрат, як птах,
спочити прагне хоч хвилину
на захисних Твоїх руках.

Та, як прийду до Тебе, Нене,
не зажурю Тебе й на мить.
Ти не

На рушнику – червоні півні
Кричать опівночі й опівдні
І серцю спати не дають.

А поряд з ними ще й зозулі –
Дитячі згадки не заснулі –
Літа відлітані кують.

Під рушником

Не знаю колискової…
А донька
Прохає колискової, аж плаче.
Бліде обличчя в доньки
І гаряче.
Мов кволе пташеня – її долонька.

Не знаю колискової…
Навіки
Я загубив

Мати сина вівсом обсипала,
Вівсом обсипала, щастям дарувала.
З весільних пісень

В щедроті зілля і води живої
синів своїх купатиме, ростити,
ночей не досипляючи, щоб

Призначення холоднолезий розчерк
Розмірює життя на “відси” й “доти”.
На схилі літ з усього найдорожче —
Дитячих пальчиків тендітний дотик.

Не рвуться дні розгублено і

Розпеститься і довго в ніч не спатиме,
Ні на хвилиночку не стулить вій,
Пригорнеться розвіяне й розпатлане,
Проситиме казати казку їй.

Звелить читати розповідь із

Бажаючи плисти в подій фарватері,
Не раз відходив я навмань із дому,
Лишав неутоленну тугу матері
І подруги зажурливу утому.

Сьогодні, в дні посивілі порошею,
Як і колись,

Люблю Тебе, Матусенько єдина,
Любов’ю щирою, як любить лиш дитина,
І Господа щоденно я молю,
Щоб зберігав Він Матінку мою.

Люблю Тебе, хоч, може, люба Ненько,
Непослухом раню

Тобі, о Мамо, віршик цей складаю,
Тобі співаю радісних пісень,
В стрічки-рядки любов мою безкраю
Вплітаю, Мамо, в Твій великий день.

Бо знаю я, що слів Тобі не треба,
Вони

Матінко моя єдина,
Ти для мене цілий світ!
І хоч я мала дитина,
Хоч мені лиш кілька літ,
Та тебе, матусю мила,
Я кохаю над життя
І бажаю: будь щаслива,
Наче квітка

Мати сіяла льон.
Льон скосила війна.
Народивсь я без льолі – не було полотна.

Полотна не було, й моя мати сумна
Сорочину пошила з цупкого сукна.

Довоєнне сукно – із шинелі

Матері посадили край шляху
Терпкі свої болі,
Свої болі терпкі,
Та й у землю тверду, наче камінь.
Сподівалися – виростуть з болів
Бодай хоч тополі,
Та бодай хоч тополі…

Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Але ж ви – мертві.
Десь отут лежите
Півстоліття,
Укриті травою,
І мені уявляєтесь
Молодою, як мавка,

Я сказав Петькові:
— Якщо хочеш знать,
у моєї мами
діток — двадцять п’ять!

А Петько сміється,
каже:
— Ой, помру!
Може, ти покажеш
брата чи сестру?
— Це для

Виганяють доньки з дому,
Проганяють за межу,
Непотрібну вже нікому,
Хоч і рідну, та – чужу…

Катерино, Катерино,
Пралюбов моя свята,
Тополино-сокорино
Зажурилися

Плаче мама горобчиха:
— Не синок, а справжнє лихо!
Вже нема спокою вдома!
Що робити — невідомо.
Спершу з двору кличе квочка:
«Зупини свого синочка!»
Потім очі коле

Як хочеться
(Лоскочеться…)
До болю, до сльози,
Та, видно, не доскочеться
Під світлі образи;
Та, мабуть, не доплачеться
До посмішки в душі,
До хлопчика в

— Дідусю, розкажи нам казку невеличку.
«Яку ж би вам сказать»,— пита дітей старий.
— А от про відьму ту, про бабу Гребетничку,
Що бачив ти колись, як був ще молодий!

«Ану вас з

Портрети малювали
малята-дошкільнята.
Ніхто в співавтори
не брав собі ні брата,
ні старшої сестри.
Самі намалювали,
на виставку прислали.
Тому кажу зарання:
чекає