Про маму

В малій колисці-люлі
Гойдався я колись,
І мамині зозулі
Кували в чисту вись.
І солов’ї манюлі
В три голоси лились.

Уста мої, уста
Дзвеніли на ввесь світ.
І мати

Мамине свято
Я зустрічаю.
Я для матусі
Віршик вивчаю.
Я подарунок мамі роблю,
Я свою маму
Дуже люблю!

Яка ж бо то радість в Миколи Ожини:
Миколу обрали до ради дружини!
Він хлопець активний і вчиться на п’ять,
Ну як же такого було не обрать?
Щасливий Микола додому помчав,
Щоб

– Я на ковзанку піду!
– А коли ж до хати?
Тільки мама може так
Лагідно спитати.

На ходу сніданок з їм.
– Так не слід робити.-
Тільки мама може так
Лагідно

Для онука, діда й киці
в’яже баба рукавиці…
Скільки ж то — ну, хто підкаже?
рукавиць тих баба зв’яже?!
Нам Тарасик відповість:
— Рукавичок буде…

Шість

Хуртовина надворі.
Вітер плаче в димарі.
Ой, чого той вітер плаче?
біля печі Люба скаче.
— Вітер змерз, не має шуби,
каже так матуся Любі.
— Вітер плаче? Мамо,

Я затаю твоє ім’я
в собі, моє кохання.
Воно — мов сонце, що сія,
одвічне здивування,
округле, наче буква О,
овал плечей та бедер,
як перса, що мені давно
затьмили серце

Я мамі
хмаринку дістану
із неба,
щоб дощ — під рукою,
коли його треба.

І вітра,—
щоб в кованій
схований скриньці
з ключем чарівним
на шовковій

На городі —
ой, так, так —
мама висіяла мак.
У барвистій парасольці
зацвітає мак на сонці.
У зеленому плащі
мак не мокне на дощі.
На городі —
ой, так, так —
мама

Мамі

Я тобі присвятив їх чимало,
своїх щирих і щедрих віршів.
Стань, стань над біллю моєю,
мамо,
щоби тепло було на душі.
Посміхнися у білій черешні,

Говорять, людські діти всі, як діти,
Усе додому тягнуть і все пруть.
Ну, а мої — прекрасні пустоцвіти —
Лише з батьків, лише з батьків деруть.
Я їм три хати звів

Бабуся
В кіоску
Забула
Авоську.
А внучка
Ганнуся
Відразу
Гайнула —
Забуту
Авоську
Бабусі
Вернула.

Коли прийшов зі школи внук,
Дідусь щоденник взяв до рук:
— За віщо двійку ти схопив?
— За те, що швидко відповів…
— За те, що швидко? — гримнув дід.
За це ж п’ятірки ставить

Стоять села. Вишневиї
Сади зеленіють,
Степом-полем, як в золоті,
Лани наші спіють.

І здається на ті села
З неба щастє ллється…
Чогож така думка чорна
Коло серця

Сіра ти сіра. Темна. Розхристана. Сльози не перли – рубіни кривавії.
Усмішка стомлена. Жалем повитая. Очи – ласкаві.
Слава зів’яла. Сіре мовчання. Таємне. Сміху не чути. Темно.
Діти,

Втомлена, іду я спатки,
Сон стулив вже оченятки;
Добрий янголе, святий,
Тихий сон мені навій.

Коли я що зле зробила,
Наді мною білі крила
Ти, як завше, розпусти —

Наша доня прибирає,
З пилососа… пил стирає!

Є в бабусі внучка,
Внучка-білоручка.
І сьогодні от бабуся
Мила голову Настусі,
Мила, поливала,
Сухо витирала,—
Бо Настуся ще мала —
Тільки в сьомий перейшла!
Дорога

Алла з школи поверталась
З «Домоводством» у руці:
— Мамо! В школі я навчалась,
Як пекти смачні млинці!

Де, мамуню, в нас мука?
Дай-но масла, молока!
Я сама млинці

— Качечко, качечко,
Чепурненька прачечко!
Можеш ти повісти,
Як білизну прала ти?

— Так-таки! Прала я,
Прала-полоскала я.
Так-так-так! Прала я, —
Вся білизна аж