Про літо

Серед незгод: полонить повів кружний
вже і тополю, як старчоту.
Обвиднюється всесвіт! криник тужить,
чи помиритись рідні схочуть?

Аж до вікна грядки припали зривні —
росою

Повсюди прозелень і гнівна пінність;
напроти меви: чи не в ремстві?
Відчайні щирістю, розбиті! вкріпніть,
сусіди,— ми терзання стерпим.

Мов палено, скорботний прапорцями,
мов

Ти донею при лузі народилась,
моїй зорі: порум’яніти
ріжечками, що ними — як світильна! —
шістьма сурмити до невісти.
І від глибинок виструнено красні
пилкові стрілочки —

Печаль самотня в перехрестках збилась,
між острівцями без коралів…
Печаль: червневу ягоду від листя
взяла — надкушено й кривавить.

Де пінять моря рушники, спинися:
з безодні

Бурун веселий, нігтями біжить;
як флейті до сонати, вірний.
Під кручами біди, рибин важких
милує океан — комірник.
А сіра невідомість німо ділить
твій біль і мій — і кришить

Близькі розгрімлює навали з блисків —
немов скляні: на гладь піщану.
Ми йдем купатися в бризкучій силі,
де й сонця оклик, що: пристану!…
Хоч море повіддю огнів скипілось,
а

Зустрівся втомлений туман травинці
(де листя шелестить об камінь);
він з пурпуру й вина й огню навислі —
торкає шатинки: не сплямить.

їх свічено, мов з бігунів, звидніти,
з

Мов дух життя жаріє й прибігає,
ведучи в гніві сивих левів.
Провістя з скарбу півдня недоганне,
промовить при біді лілейній.

Прозорим громом пролетить проз палі,
немов

Пташина тишина; і руки сліплять
березині — в досвітній розквіт.
А з сну загублена росинка літня
забути про нещастя просить.
Забути про байдужість! охри огник,
промовлений тобі

Вершини ширяться: мов синій голуб;
ліси в росі! — туман стомивсь.
А жеврій неба зсипано додолу:
до кореня тополь самих.

Скелиння все — мов гнів орлиний, дике;
а світлота

Земля німа; але цвітиння дуже
ввижається над гибель справжню.
Бо трави в сні: собі світило дружнє
крізь сніг причарувати прагнуть.

Хоч і солоний бризк і рев жорстокий
від

Крайнебо жевріє, мов кров троянди,
скрапаючи на течію.
Дві іскри, зверх берізок непорадних,
мою несуть весну й твою.
Як ніжно наостанок гілка ближня
прощатися від ночі

І.
Досвіття — воду, в розпали беручи,
як вишитий рушник, накотить.
І про черешню спомини квітучі
відізвуться: над сніг жорстокий.
По морю ходить парусів лебіддя:
з

Частина збірки “Карпатська сюїта”

Всю ніч Черемош
А ліс сидів та слухав
Карпати спали
Дощ дрімав
Хмари натяг на вуха

Віджити, діється! зернини чуда
з могили в воскресіння вносить…
на східцях світла — крок його почути,
де світить проліскова просинь.
І від зіниць твоїх: зірчин

Стеблинки кротости! ридання ваше
переболіє — в тихе слово.
І моря грім жнивами перев’яже
при тіні чайки, в сніп шовковий.

При шепоті пісків, проз палі смольні,
пожуриться на

Від неї — зазорівши, ніби хрестик,—
ласкає льон: живий з припливу.
Ялини скорбі! сніжну хмару стерплять,
чаїну чуючи сопілку.

І рокітливі груди бурі дуже
до неї дихають, при

Прозначується в винограді справжнє
єство життя: барвить, повніє!…
Між душами повторено — чи в празник
воно чи в похорон сповите.
Що добротворчий дух і світла стежі —
в крові

Темніє океан: проз камінь бродить,
де, від століть вина — помшів.
І, некривава вербо! дощик добрий
перешумить до комишин.

Душа не стане втішної сопілки
між горлицями моря

На полі чайка вдосвіта спіткає
півсонний соняшник з росою;
так море зводить голубіння ткане
до сходу — стрічею світкою.

Від ночі погойдає човен з кругу,
на берег крила в піні