Про літо

Прозначується в винограді справжнє
єство життя: барвить, повніє!…
Між душами повторено — чи в празник
воно чи в похорон сповите.
Що добротворчий дух і світла стежі —
в крові

Темніє океан: проз камінь бродить,
де, від століть вина — помшів.
І, некривава вербо! дощик добрий
перешумить до комишин.

Душа не стане втішної сопілки
між горлицями моря

На полі чайка вдосвіта спіткає
півсонний соняшник з росою;
так море зводить голубіння ткане
до сходу — стрічею світкою.

Від ночі погойдає човен з кругу,
на берег крила в піні

Порив — несамовитий! Він корінню
пораненому миє кості,
і гоїть! і громаду соколину
над лев’ячий огонь відносить.
А бризок зерно сиплеться доснитись
мов сльози грозові, крізь

Глибні води в сутіні могильній:
чи з пожеж?— обвал домчали.
І тонкий, між хмарами, малинник
розбудив холми піщані.

З нього виогнено виноградний
обрис ягоди в завісі.
Чайки

Збігла згадка, шепотами давня,
гіркнучи, і чутно з моря…
Движеться кобзарська кладь, що ждала
в грудях — болем нерозорна.

Вечір пересвітлено, мов усміх;
колоситься жар по

Зійдемо на судну гору: трудно!—
бо рогами брили вадять.
Стежка рветься з камінця і грудки,
круто коло прірви в спадах.
Хмурний круг; а розбиває зверху
яснота листків

Всюди сіяне з пломінок поле:
океан! — могили стерпить.
А в печаль, як дерево безплотне,
привид міниться! посмертник.
Жарова спішить пташина зліва;
справа — свічністю

Корабель біди і слід печалі:
в сірі кості, борозенний;
скарга — над весь вік її скричати! —
чайка, серпик при надзем’ї.

Серед тюрем темряви гіркої,
з пасік неба — жар

Півбезумна стежка вгору в’ється,
в скельні сходи—в ритми мшисті,
в стукоти замореного серця! —
гіркота себе не стишить.
Брили звітрено: маризни в обкруг
стали, мов дими

На нитині — на струні найтоншій,
від червінця колір бравши:
вірно тайну саквеня хоронить,
зміряну в значки скарлатні.
Знизу два, від півдня пурпурові,
на поріжок звати,—

Раптом: тиша! білиться в крайнебі,
з ліркою бджоли легкої;
свят-Іванів цвіт і всі серпневі
півголосся ліс присвоїв.
А пребагряніші рани краплють:
від гілок і на

З грозовинности, від нетрів сильних,
проз колібрі з олтарів:
голосний! на скелянисті схили —
струмовизник пролетів.
Через пропасті та перекати,
мимо скрушених соснин,
де

Море — чайкою піднявши дзьобик,
напилося в сході, в руднях…
празникус з миру! скелю дробить;
гріє дзеркальця надгрудні.

І врожевіла кора берези —
ширена в гаї

Палено ланами з надвечір’я —
звали, де дитя втече:
налякалося! бо бризком вітрять
звірі сині на плече.

Щире — рідне, в слові не сказати! —
світлиться від сонця з

Множена, як і тривожна, входить,
розливаючи згорання —
воля моря! коло тебе в подих
повені, мов зелень, звана…

Відкриваючи й твої недавні
спогади, що перейшли.
Я не чув,

Як ніжна праосінь ти йдеш – моїми снами.
М. Зеров. «Камена»

І зелен-зілля й зеленяві клени,
і прозелень примхлива, наче мить.
Дитячі очі й зорі день зелений

Червневий день в іржі черленій
і луки черленню взялись.
Зозуля нам кує на клені.
Усе, кохана, як колись:

Чебрець, васильки – і цілунком
Осотує пахуча нить –
і дзвонить

Зачервоніли черебці й черемхи,
Черешні й вишні червень зчервонив,
Червінцями багріють оберемки
Червцю і золота пшеничних нив.

У чагарях зелених і черпатих
І спів і чиргіт,

Блищать поля важким сріблом землі
і золотіє ліс осіннім листом:
Далеко в хмарах кличуть журавлі
за ясним сонцем в далечінь одплисти.

В незнану далечінь, де буйні дні
пливуть