Про літо

З гілки на гілку
Носить вітер білку,
Не дає упасти
Хвостик пухнастий,
І тому раденька
Білочка руденька.

Піввічности згора,— тебе не видно,
та з глибини душі корал
не дужче кров’ю в течії поблідне,
як образ: біль не покарав,
І це — на острівці, де в кросно струнить
неспокій з

Знов до хатини, вірної ключами,
вернімся! соняшник досвітній.
А в церкві інші, хто прийшли вінчатись:
мов небу білому в гостині.

Чи з колосками згадку голубою
надземний серп

Чи місяць — вид свій: на чаїну скаргу,
при небі смутку,— чи оберне?
А ріллі, з музики й мережок, прагнуть,
мов пір’я селезня, на берег.

Де трав’я вітерцями

Мені — світильничок: немов при стелі,
в печері скарбности, святинко!
З початків кликнуло любити: зельне
й золотосердне; зве недзвінко.
Немов при ноті, як відносить, жовта,
над

Засвічене, в прихід — провістя скаже,
відрадою зірок близьке:
все до твоїх слідів та все ласкавне! —
злітаючи й над бересклет.
До спомину мого з глибин прискорить
мелодій

Чи зглянемо? краси безмежна скойка
розкрита огністю: на морі.
Рожева течія, навік нескорбна,
по краю відблиски просторить.

О, серце! вже над камінець наріжний,
крізь вітер:

На течіях стрільчастих помалює,
що суджено, по глибині.
Пливучими птахами біле й любе —
життя! й ожинник поніжнів.

Русява хмарка проступає в ясність,
при голубих вікнинах

Зеленість руток; буряности змова
наміткою по морю пінить.
Мов нива бджілок пролива медова,
чи — ніби думи безупинні.

Нарадісна далечина! примертвить;
а лан самотного

Як дико в закутках душі моєї! —
ще мамут голову підніме…
а з хорами свічок «Четьї мінеї»,
і липи в обквіті над ними.

Тоді найдалі полохлива сарна
біля ставка простір

Коли присмертно крини відпалають:
нам знак до грізного страждання.
Хоч радість крови їхню, непрокляту,
берем! — свічками з неба дана.
При ній примаряться органні храми —

Береза: хусткою сіяння — гарно
тобі до сходу серги мила…
Як ще ріллею не темнила, хмаро! —
красніші, ніж проквітле зілля.

А руки — горлиця та лебедина
збілили, плюскавши з

Стомившися, нещастя: клонне в осінь,
перехвилюється — прив’яне.
І знов тобі провістя чайка вносить
над грози: як волошка, славне.
Біда, примружуючи блиски сірі,
через каміння

Зболіле листя, з приморозків бідне,
злітає мовчки через вечір.
А смуток сальвії — від сліз відійде;
при брамі ліхтарі: предтечі.
І вікнами чатує! місто бачить,
чого біда з

Журавлик бочений, і троносидець тонко —
підвладкові, мов див, прокаже.
Зав’ються щипчики, чи ти, безсонко:
сово! примаришся, де сажа?
Все — загадки, що серце ними дише,
до

Наблизиться в легких обіймах біле
палання, до щоки твоєї.
Повніш від рушника — плече обіллє:
під захвати, як від лілеї.

А рідну з іскор відчиняє землю,
мов двері в димовиннях

Весела: краплями, по серебринці,
біду, скипівши, оббіжить…
де, як мечі — не бліднуть примиритись,
де — береги! й сонця важкі.

Чи сяйво з півночі, та повні надра
скарбничні,

Зібрав обурення за бідну радість,
розбиту в спади! — і прегірко
мордується і зводить незриданні
на камінь заплачки про вирок.
Чи без розлуки будем з тогобіччя,—
найближча

Серед незгод: полонить повів кружний
вже і тополю, як старчоту.
Обвиднюється всесвіт! криник тужить,
чи помиритись рідні схочуть?

Аж до вікна грядки припали зривні —
росою

Повсюди прозелень і гнівна пінність;
напроти меви: чи не в ремстві?
Відчайні щирістю, розбиті! вкріпніть,
сусіди,— ми терзання стерпим.

Мов палено, скорботний прапорцями,
мов