Про літо

Зелені свята, весняні свята!
Липовим гіллям замаєна хата,
Липовим гіллям, татарським зіллям,
Чим весна багата.

Під синім небом, ласкавим світом
Земля красує розмаїтим

Тільки в вечірньому мороці
Та насурмився хати ріг –
Розхрабрувався гриб у саду.

Плавлю, поплавлю
На мряці-тумані,
Всіх пов’ялю!
Тих, що в цій хаті нещасній,
На своїй

Одступається небо,
Виводить поля з таїни.
І от полувінком свіжим
Встають коралеві горби,
А в їх затоці, мирному падолі,
Яблуневі сади цвітуть,
І сонце, як легкий

Знову під мереживо розквітлого ясмину,
Крізь ажуровість запашних кущів
Веселий молодик серпом блищить,
Веселий молодик зійшов на зміну.

Ясмину мрії линуть до небес,
Тона

Дніпро, пунсовий захід, кручі,
Липневий супокій…
Чомусь ввижається Веспуччі,
Смагляві моряки.
Чомусь — зухвале та величне.
Немає перепон.
Мить розгортається у вічне,
І

А птиці зеленого літа
У вирій тривожно летять,
І їхні далекі орбіти
Тятивами тужно бринять.

І в штат духового оркестру
Приймають дерева сумні.
На мить ще озимі

Над багряним черемховим цвітом
Солов’їний світанок встає.
У яке, у яке моє літо
Пісня радості щедро наллє.

Наслухаю і дихать не смію.
Шаленіють в гаю солов’ї.
І світає,

Вже й дуб оцей
Нічого не розкаже,
Бо, мабуть, й він
Нічого вже не зна.
Вже стільки раз
Зимову, світлу пряжу
Тут розсукала
На струмки весна.

Вже стільки

В осінь аеродромну
Погляд вікон цитриновий,
Найважча в світі робота —
Гонити шерех думок…
Зітхають тридцять годинників
У паузах невловимих,
Немов навмисне

Під голубою водою
Живу я, живу…
Золотоокий рибак надо мною
Закидає сіть огневу.

Крізь принадливі очка – знаю
Не раз, не два я промкнусь,
В баговінню садів погуляю,
А

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в

Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.
Забудься денної турби:
Вернули з поля голуби,
Німіє вітер голубий,
Не сміє листя колихати…
Вернули з поля

Ніч голубая,
Ніч потекла.
Тепло дрімає
Липова мла.

В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.

Місяця чоло
Дим обволік.
Зникне, як дим

М. Степнякові

Із-за жовтого клена
Жарка зоря в павутинні.

Гашу над столом моїм
Полум’я зблідлий листок,
А з ним
І розцвіти милої казки.
Цілу ніч

Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
Свої світильники довгасті,
І крихко розцвітає ряст.

Як мирно тут: тобі на руку
Упала скакавка плеската.
В воді озерець

Як темно стало. Десь сонце скрилось.
Глуха стежинка у морок кличе;
Між сірих грабів берези білі –
Як похоронні свічі.

Збуджаю пущі, повні дрімоти,
Тривожу думи

Коли над вільхами засвітиться
Вечірній місяць – і на березі
Запахне водяною м’ятою,
І стане тихо на млині;

Коли замовкне в місті музика,
І над вершинами дубовими
Шумне

Темними ріками
Ніч тече по долинах,
Прудко біжить по зворах,
Мутно піниться на косогорах.

По зарослім болоті
Клятий іде,
На короткій оброті
Золотого коня

Вино зорі — і лід вікна.
Бринить у червені стіна,
А килима загуслий дим
Зробився плавко-золотим.

І широчіє літній степ.
Там тиша голубиних крил.
Високо соняшник

А ще пригадуй — не пригадуй,
Само озветься, защемить,
Як за недавнім снігопадом
Сховалась наша дивна мить.

І знаєш ти, чому так свято
І так врочисто ліс мовчить.