Про літо

Пов’яли пишні квіти,
Затих осінній сад.
Туманом ліг на віти
Холодний листопад.

Повільно на світанні
Бреде він у степах,
Де листячком останнім
Легкий мороз

На городі у долині
Достигали круглі дині,
В сонця соку набирались,
Ніби медом наливались.
Ми щодня їх вартували,
Щоб ворони не клювали.
Днями теплими зігріті,
Почали

Я біленький рушничок
Шовком вишивала.
Візерунки з ниточок
Гарно гаптувала.

Щоб вони, немов живі,
Квітнули на ньому,
Ніби роси на траві
Після зливи й

Подивися, любий татку,
Я зробив з фанери хатку.
Прикріплю її надворі,
На березі білокорій.
Хто в цій хатці буде жити,
Як задмуть вітри сердиті,
Як настануть заметілі
І

Як уздриш, серденько, що шафіровій млі
ключ мерехтить ген-не над нашими лісами,
до меж обіцяних далекої землі
прямуючи надхмарними шляхами,

й до тебе донесе тужливий срібний

(За І. Голем)

Води і люди!
Ви вічний, могутній рух!
Нестримні діти природи,
Спонука спонук.
Ви — дух!
Ви — сила!
Води і люди.

Ні гори, ні скелі —
Не

В дзеркалі Черемшу скелі високії
Ломлються, кришуться, б’ються.
Хвилі нестримнії річки глибокої
З гордощів скель тих сміються.

Змалечку ріс я над хвилями смілими,
Хвилям

О. Стефановичеві

Садок такий ніжний, прозорий,
червлений захід, мов би жар,
і ніби вище знялись зорі
і ніби нижче килим хмар.

Тхне пусткою з сумного поля:

Жайворонок високо в блакиті,
сонце топить водяную сталь,
тіло спутали промінні ниті,
хтось шепоче: “Дув тоді містраль…”.

Набік книжка! Підсідає стиха
і ластиться півзлінива

Віє казкою чудною
З зачарованих гаїв…
Ти ходила враз зі мною.
Ти співала, я радів.

Ти співала так чудово.
Чарувала той гайок,
Заплітала слово в слово,
Ніби цвіти на

Упали приморозки ранні
На молоду озимину…
Берези в білому убранні
Гудуть мелодію сумну.
В ці дні, задумливо-багряні,
Я свого серця не збагну.

Снується біле

На небо хмари налягли,
Розсипались дощами,
На землю море розлили
Погоями-ріками.

Літає смуток над селом,
Під стріхи заглядає,
Широким і тяжким крилом
Віконця

Згасає день за синіми лісами,
За синіми лісами лягла імла;
Пливуть рожеві хмари небесами,
І тихо з небесами злилась земля.

Стоять квітки, окроплені росою,
Окроплена росою,

Крила ночі світ закрили
І закутали в туман…
І собою оповили
Ліс, село і довгий лан.

Ніби в море потонуло
Небо, світ, цілий простір,
А на небі спалахнуло
Непроглядне

З шелестом листя кроваво-осіннього
Відходить музика літа…
В глибині простору кришталево-синього
Втіха весняна розлита.

Прощай, прощай, колишнє літо!
Будь здорова, весно

Не схиляйтеся, стебельця,
серед спілих піль!
Розливайся, пісне серця,
виливай свій біль!
Грайте, дзвони великодні,
в цей великий день!
Хоч сьогодні, хоч сьогодні
дайте

Зеленими листками шумлять старі ліси,
Десь линуть над вершками таємні голоси.
Вітри лісам шепочуть казки зелених гір.
Тихесенько бренькочуть на струнах срібних лір.

Я в смутку

Вихре, радісний вітре!
Товаришу вільних верхів!
Рвійно грає в повітрі
Твій розколиханий спів,—
Б’є в блакитні пюпітри,
Дзвонить у цитри дротів.

То ж ти в навальному

Грає сонячними хугами
Днів і тижнів крутія…
Десь за даллю, за яругами
Ходить суджена моя…

Любить-журиться по-своєму,
Жде листів од Василя.
Жовтень листям, як

Десь подівся пролісок,
та весні не край, —
знов зозулі голосом
закукукав гай.

Галявину виткали
сонця промінці.
І торкає квіткою
вишня по руці.

Вітер поміж