Про літо

Як захочу –
маю малинові коні,

малинові коні –
на долоні,

на моїй долоні –
ягоди червоні.

Равлику-муравлику,
мій малий кораблику –
ясенові щогли.

А на щоглі
щиглі два –
овва!

…А було тихо. Було журно,
Аж доки з нетрів городів,
Мов свіжий вихор в хату курну,
З потужним криком, грізно й бурно,
Ти в наші села зелетів.

Прийшов у стомлені оселі
З

Я чую пісню, мов крізь сон:
Далекий Черемош гуркоче;
Мені відчувається щоночі
Той шелест листя, шум сосон.
І щось тій пісні в унісон
Так ніжно в серці зашепоче…
Я чую пісню

Ти у гаях, озерах і долинах,
Ти у розлогих вербах і калинах.
Ти вся в льонах, що грають як перлинки,
Ти рідна мати Лесі Українки.

Приспів:
Гойда, як море, Світязь

У садку – це видно і на віддалі –
Скрізь плоди проміняться-блищать,
А Мишко все скаржиться сусідові.
Що, мовляв, немає чим вгощать.
Каже він: – Повір мені, та я б.
Лука. Дав

Люба! Літо минуло,
Осінь холодна йде…
А мені з тобою зустрітись
Не довелося ніде.

Де ти тепер – не знаю,
З ким ти проводиш дні,
Що на мої привітання
Не відповіла

Чорна хмара сонце вкрила,
Грім гуркоче з-за гори…
Ніч простерла чорні крила;
В’ються вихрами вітри.
Я злетів би понад села
І пігнав з вітрами вмить…
Як хороше, як

Гриць на Київ задивився
І говорить Саві:
— От краса, що я родився
Не в якійсь Варшаві!

— Так то ж, кажуть, місто файне.
— Дай шепну на вухо:
Там, чував я,

Понад пожовклим очеретом,
Високо в хмарі, верх землі,
В далекий край повільним летом
Летять журливі журавлі.
Летять довгенькими ключами
Понад розлогими ріллями…
Кру-кру,

Де в сивій млі холодних літ
Спинився скандінавський глетчер
І північний, одвічний лід
Розлився, як бурхлива течінь,
Де вбогий, темний трогладіт
Лякливо зустрічав свій вечір,

Пахне в залі ялинка п’янко,
завітала зима до нас.
Я запрошую, Вас, киянко,
На вечірній святковий вальс.
Воскресають, як щастя, з нами
Буйноцвіття юнацьких літ
І здається,

Розшумілись луги рясними калинами,
І верби старі в задумливих снах.
Де ходили з тобою крутими стежинами,
Рідним маревом хвиль чарувала нас тиха Десна.

Вечір кликав дівчат

Плачуть дахи почорнілі й холодні.
Хмари спустились на топтаний брук,
Далі – заломами зігнутих рук,
В лужі встромили шиплячі походні…

Білим струмочком у синій туман
Пара

Білка – скок
На пеньок,
Щоб зірвать собі грибок.
Білка – скік,
Білка – скок.
Де ж подівся грибок?
Втік грибок
Під пеньок,
Під осиковий листок.
Білка –

У нескошенім лужку,
У низенькім бережку
Піднялося сонце вмить,
Стало весело світить.
Заіскрилася роса,
В лузі дзенькнула коса.

Осінь дише зливами,
Осінь пахне сливами,
Що в росі купаються,
Соком наливаються.
Сливи поміж вітами
Сяють самоцвітами,
Виснуть над криницями
Синіми

Тече берізка
Тремтячим блиском,
За буйним вітром
Простягши гілля;
Могучі клени
Свій шум зелений
Бурхливо клонять
На свіже зілля.

А буйне збіжжя
Аж до

Ходить серпень по долині
Та збирає спілі дині
Й сизуваті кавуни,
Бо достигли вже вони.
Уродило їх багато.
Люблять діти гостювати
На баштані цілі дні
В дідуся у курені.

Пов’яли пишні квіти,
Затих осінній сад.
Туманом ліг на віти
Холодний листопад.

Повільно на світанні
Бреде він у степах,
Де листячком останнім
Легкий мороз