Про літо

А дощ іде,
а дощ пряде
нитки свої сріблясті.
І де він тільки упаде,
земля розквітне в щасті.

Співати будуть калюжки
в саду зеленовітім.
Розвіша райдуга стьожки,

Понад хмари! Понад хмари, брате!
Вийди в гори з навісної хати!

На верхах самітних там ще тихо,
Не зайшло туди ще людське лихо.

Не встають там ще весняні чари,
Вітер там

Маленька хата, як коробка,
загата з листя під вікном,
кошниця, наче солі товпка, —
усе вже спить осіннім сном.

У хмарі сонця і не знати,
в тумані тихе поле спить,
собачка

Зчорнілі гори небозвід підперли,
підніжжя гір у хмарах застрягли,
у пахощах вогких ліси завмерли,
і сонні мари дебрі налягли.

І сниться горам сторона далека,
де вічним сном

Як по літах життя візьмеш до рук сю книгу
І станеш листувать стрічки тих скорбних дум,
То, може, на душі відчуєш зимну кригу
Важкої самоти і незміримий сум…
І, може, аж тоді

Наді мною листя скрізь зелене,
сонце тиснесь в тінь лісну лучами,
дерева розлогі вколо мене,
долом густо вмаєні корчами.

Легіт теплий ледве чутно дише,
в тіні цвіти головки

Прийду до тебе після літ розлуки,
Як блудний огник з сірого відлогу,
Прийду, як ангел смутку і розпуки,
Що в морі сліз згубив свою дорогу.
І заспіваю під твоїм порогом
Гіркий

Як ранок осипле квіточки росою,
А між очеретом вітрець подихає,
Прислухайся тільки, чуєш: над водою
Мов щось потаємне голосно співає.
То не соловейки налетіли в лози,

Віють вітри, віють буйні,
Деревина гнеться,
Попід хату, попри вікна
Чорний сум снується.
Стук! — І хто там? — Я, твій смуток!
Відчини віконце:
Поворкуєм, посумуєм,
Пок’

Сумує день. І тихий дощ, як сльози,
Поволі падає на жовтий лист.
Стомилися вітри, замовкли грози,
І тільки зрідка чуть синичок свист.

Благословенний час, коли природа
В

Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.
М’яко котилися хвилі над полем у злотому морі,
Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник
Десь на леваді в сопілку,

О, який розмах, розбіг! Білий сніг, ранній сніг!
Жовтий килим, шитий білим, на зів’ялих травах ліг.
Сплять у білій ніжній вовні легкі шепоти дібровні,
Срібномовні, тихокрилі,

Гречки сповиває білий серпанок,
Схиляються вінички вівса.
Вийду вечором на ґанок
Спостерігати звичайні чудеса.
Над отарою холоне спека,
Росами забрязкали

Не знаю де, за що, і як
Зів’яв, упав червоний мак,
І вмить поблід, згорів, сконав,
В шовкових хвилях пишних трав.

Не знаю де й за що він вмер,
Бо вітер слід його

Коли вона загляне в сад –
Наллється соком виноград,
І різні яблука ренет
Солодкі стануть наче мед.
Коли огляне баштани –
Надмуться гордо кавуни.
І запишається в

Десь далеко в чистім полі
Могила стоїть,
Округ неї на роздоллі
Та тирса шумить;

Степ широкий розіслався,
Небо та земля;
А над нею листом з вітром
Верба

Стою в дворі під липою,
В душі тихенько схлипую –
Не хочеться прощатися з теплом.
За ворітьми прив’язана
До молодого ясена
Мене заждалась осінь під сідлом.

Поїду в серці

Сонце в небі плавало,
Темні хмари плавило,
Як торкалось променем вогняним.
І в зеленій ярості
Розпрямились парості,
Викупані дощиком весняним.

Розлилось п’янке

На морелі акварелі
Кинула весна.
Зачепила в небі трелі –
Ожила Десна.
Перелиском-переблиском
Риб’ячих забав,
Перегуком-пересвистом
Захмелілих трав,
Комашиним

Стрижі над нами,
Мов по неботреку
Завившись у круту спіраль,
Неслись по колу –
Розганяли спеку
І вгвинчувались в неба синю даль.