Про літо

Немарно марцем мариться уже,
а надто пополудні, як година:
ручай з-під снігу висковзне вужем,
без вожая до рівчака поплине, –

і забринить повітря лугове,
і пісня заспівається

Ой сіро, сіро,
не сіро – синьо:
заголубіло
місячне сіно…

Од того сіна
та й заморока:
ступив по ньому –
пропав, як голка…

У лісі мертвому ялинки
ростуть собі на чорнім тлі,
немов не треба їм ні сонця,
ні соків теплої землі…

І творять між снігів молитву:
хай вітер свище угорі,
хай вивірки

Непевне сонце бабиного літа
сіда рішуче за червоний пруг –
і поночіє враз…
Уже й з яруг
солодка тиша крадеться…
На вітах
туман сідає краплями роси
і грудочками срібними

Рябить Дніпро човнами… За водою,
за повінню знялись і попливли,
мов полетіли, птахи, білі крила
раз по раз опускаючи до хвиль.

А берег причаївся, розгубившись:
зник другий

Знову сьогодні літає в полях
бабине літо…
Бабине літо…
За справжнім як –
жаліти чи не жаліти?..

Тиша окутує земний храм.
Тиша, як мед, густа…
Фата моргана…
І все.

Не випадало вибраться до лісу
ції весни… Не пригадаю вже,
як хворостинки у гніздо сороки
несуть, як на старих пеньках
солдатики свої червоні спини
до сонця підставляють… Вже

Ігор Шкляревський

Уже в полях літає павутина,
уже твоя улюблена долина
немов годинник – велет з далини,
а тінь біля самітньої сосни
не тільки повертається –

Лариса Тараканова

Ходить вітер.
Диха в шпари.
Чи ж його нам зрозуміть?
По шибках,
По стрісі шпарить.
Нишкнуть миші у пітьмі.
Хтось шепоче

Мерхне світло ліхтарів, за подихом
вітру
осипається на сніг,
мов соломи січка…
Сиро. Холодно.
Тільки чути стогін вдалині…

Хтось там замерзає…
Горе сталося…
Мов

Мені привиділося: дома
на сливи паморозь лягла, –
солодка осені притома
і тіло й душу пойняла –
і на долоні рівноваги
уже пливе журба полів,
та ще в думках немає

До хвилі хвиля, наче скибка чорна
ріллі… Так ніч переорала річку,
загнавши скраю неба склянку-місяць,
немов леміш в глибоку борозну…

За тиждень і цього уже не буде:

Петро Киричанський

На промені сонця вервечки,
що тихо гойднуло маля.
У льолі відбіленій гречка
сьогодні прийшла на поля.

Цвіте на блакитному вітрі,
аж хвилі

Над горою над Батневою — ніч,
над горою над Батневою — сон.
Найчистіший в світі перший сніг,
наче мармуровий Аполлон,
між землею й небом напина
срібляні тятиви лір

Вузюсінька, мов стрічка, а не річка,
Полощешся, не плещешся, скоріш…
Дніпрова донько, посестро потічка,
Приплинь на хвильку хвилею у вірш!

І знов біжи, бо що ж тобі

— Гуси, гуси,
де ви були?
— В синім небі
між хмар пливли
— Де ж те небо?
— Впало в воду.
— А де вода?
— Коло броду.
— А де той брід?
— А там, де ліс.
— А де

Є світ над нами високо такий:
без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,
що в літній день житам приносить зраду,
що в очі б’є квіток, неначе кий.

І не пече полудня жар

В холоднім сутінку сухого льоху
по стінах тиша кане зерном граду.
І п’яний, м’ятний запах винограду,
ряди пляшок, що в сповитку із моху.

В цю кучугуру, мов у землю

Летіли понад морем раз лелеки
до вирію, до південних країв.
Гаїв, де кипариси, чувся спів,
і усміхались землі їм далекі.

Та задрижали вмить від небезпеки,
бо крила їх

Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світла
поторгані. Приїхали посли з золотоморя.
Квартет долонь — два спутані акорди. Мряки мітли.
В червоний ягід дощ в’їжджав білий кінь.