Про літо

Вже осипався горіх,
На травицю іній ліг.
Я хотів спинити літо,
Та зчинився буйний вітер.
Я хотів спинити осінь —
Холод вигулькнув з-за сосок,
Я погрітися побіг,
А тим

Над водою вертольотики
все літають взад-вперед,
і від їх легкого дотику
не схитнеться очерет.
Що за дивні вертольотики —
не гуркочуть, не гудуть
і самі себе, без

Андрійко нишпорить лісочком,
у нього кошик у руці
і гострий ножик, щоб грибочкам
зрізать дбайливо корінці.

їх рвати з коренем не треба!
Коли ж про це забудеш ти,
грибки

Маслючок — малючок
в капелюшку темнім —
між соснових колючок
виткнувся з землиці.
І неначебто крізь пліт
з подивом приємним
погляда собі на світ
з-під м’якої глиці.

На вільній волі, на узліссі,
Підвівши вгору буйний чуб,
На всі кінці гіллям розрісся
Розложистий вітластий дуб.

Всі, хто бував у цьому місці,
Його прозвали Зимовик,
Бо

— Цвінь-цвірінь!
— Добридень, пташко!
— Цвінь-цвірінь!
— Весна прийшла.
Прокидаються комашки
від весняного тепла.
— Цвінь-цвірінь!
Сідай на бильця…
—

Біжить по вулиці струмок.
Навколо сніг прив’яв та змок.
— Весна прийшла! Весна прийшла! —
дзвенить, плескочеться струмок.

Чорніє й тане білий сніг.
Густий туман на землю

На зеленій галяві,
Де рясна трава,
Дзюркотить криниченька,
Чиста, лісова.

До води схиляються
Квіти запашні.
Камінці поблискують
В темній глибині.

Ми збирали

Навесні маленькі дітоньки —
Ніжні паростки рослин —
Просять їстоньки і питоньки,
Щоб пробитись з насінин,

Щоб разком, сім’єю дружною
З-під землі прокласти хід,
І

На болоті біля річки,
там, де вогко тхне теплом,
ми знайшли кумедну птичку
із пораненим крилом.
Довгі ноги, сірі крила,
на голівці чорний чуб.
Погляда на нас несміло:
—

Якось вранці погуляти
Вийшли в поле малюки.
Глядь: санчата-гринджолята
На горбочку край ріки!

— От так забавка чудова
Наготовлена для нас! —
Ззаду вмить сідає Вова,

Подивися, що за сила
над водою угорі
довгоногих,
довгоносих,
тонкокрилих
комарів!

День і ніч співають сміло,
від зорі і до зорі,
довгоногі,

— Чи добра погода? —

Спитала Маринка.
— На синьому небі
Нема ні хмаринки.
Всміхається сонце.
Усе зацвіло.
І ллється у вікна
Весняне тепло.

А люди

Як зелені списи,
з вогкої землі
виткнулися в лісі
проліски малі.

Я візьму лопату,
в ліс я побіжу,
пролісків багато
в горщик посаджу.

Може, знов

Веселе літо відцвіта,
пора його пройшла.
Хороша осінь золота
надходить спроквола.

В червоні й жовті кольори
вона фарбує лист.
От-от загляне й в табори,
покличе нас до

Морочить марево над степом,
омани павутиння тче:
після грози трава у небо
рікою синьою тече,
і вишумовує під хмари,
й зника, мов птах, удалині,
а хмари впали, як

І зелені і сонця – прибуло
за день всього…
Зелене все доокруж
з відтінками блакиті…
Дивина,
немов журба поетова, та й годі!..

Зробилось зрозумілішим усе:
земля,

На тесовім ліжку укривали
чорним ліжником мене із вечора.
Черпав срібним кухлем виночерпій
синього вина мені з отрутою.

Сипали мені на ложе перли
із порожніх сайдаків

Де на горі Батиєвій масив
у мареві червневому гойдає
кварталами, сьогодні ледве я
уперше за життя не став злочинцем:

в оранженеї, – як від школи йти, –
до шкла голівки

Як повні відхлинуть, як потоки,
відбурхавши, окреслять береги
струмками, річками і ріками – перші грози
відчинять двері теплому дощу.

Тоді ловлю і вечори, й світанки,
качиний