Про літо

Спливає літо, і життя
лисніє стиглими житами.
Нема до весен вороття,
і сонце вже понад горбами.

Благословенні день, і мла,
і та жага весняна,
що буйним цвітом

Прозоре озеро лісне
у себе барви всі вбирає.
І в ньому – синє і ясне –
осіннє небо вицвітає.

О, ранкова врочиста мить!
На все зійшов високий спокій.
Життя, що здавна не

Щороку радісно вітаю зиму,
яка спокоєм світиться в очах.
Краса, що влітку нам була незрима
розквітне сріблом по гаях.

І що нам дні тривожні та жагучі,
і ночі запашні, і

Синіють по дощах озера,
де сонце креслить злоте зеро,
чи розгубила клаптями блакить
у лісі осінь шовкопера,
що в серці явором шумить? –

Шматочки синього паперу,
де

З дахів течуть дзвінкі струмки
і кидають мені у вікна перли.
Співають реквієм роки
над долею моєю, що роздерли
вітри й розвіяли в степах.
Он там висять шматки, що серпень

Синові

Виходжу в поле я і чую:
далеким гуркотом гармат
тривога заночує
в самотнім сумі хат.

У клаптях хмар шукаю просинь.
Он там, на загин і на скон

Вже сніп у полі споловів,
і став гіркішим дух полинний,
і червоніють кетяги калини
на взліссі літніх вечорів.

Зберу я зілля всі і трави,
що не зів’яли ще в гаях,
і буду

Вже сонце інеєм шершавих голок
неначе мохом поросло,
і місяці, дзвінкі як скло,
вдягають ночі у бронзовий холод.

О, вашим чарам лиш на мить піддамся –
і вже розквітли ви в

Запахло вже навогченим корінням,
грибами й листями прив’ялими
у лісі, де не раз блукали ми,
віддавши день дозвіллю і марінням.

І сльози, що наплакали ми нишком
ще дітваками в

Б’ють дзигарі дванадцяту годину,
і подушка обличчя холодить.
Ось за поріг ступлю: невловна мить –
і в царство мрій мережаних полину.

І враз безмірним стане тихий овид.
Душа в

День, відганяючи мару ночей,
шпичастим променем клени поранив,
і вересень нам при кінці алей
насипав повні пригорщі каштанів.

Мов хлопчик, я ці гарні круглячки
в кишенях

1
Стьмянілий місяць, сніг і парк самотній.
Чітких дерев сильвети сторожкі.
Слова, то враз поважні, то зальотні.
На сковзькій стежці кроки нешвидкі.

Пухнатих рукавичок теплий

На цій галяві так, немов у раї:
літають тихо бджілка і оса.
А я котрусь гукну і поспитаю:
— Чи гарно на мені блищить роса?

Із зеленої сорочки,
Що зіткав весною гай,
Білі дивляться дзвіночки.
Як зовуть їх – угадай!
Це конвалії у гаї
На галявині цвітуть.
І ніде, ніде немає
Кращих квіточок,

Я – перша квіточка весни,
Я – пролісковий цвіт,
Я пережив зимові сни
І знов родивсь на світ.
У мене очі голубі,
Такі, як неба синь.
Росту між кленів і дубів,
Люблю і

Спасибі людям, що зростили ліс:
за всі дуби, ялини в пишнім гіллі
і за красу отих зелених кіс,
в яких стоять гнучкі берізки білі.

Коли б не ліс, не знали б ми про те,
що є

Гей, розлилась по селу і по місту
Повінь зелена з зеленого листу!

Наче у річці весняна вода,
Грає, вирує верба молода.

Зашумували на вулиці клени, –
Вулиця тоне у листі

Цей вересень!
Для нього не доволі
пожежі сонця…
Вже до лісу жар
на конях скаче з гір…
Уже він долі
всю зелень оберта в казковий згар…

Ще полум’я розбурха.
І

Оселились біля річки
Сірий зайчик та лисичка.
Зайчик — в хатці луб’яній,
А лисичка — в крижаній:

Ось постукала в віконця
Тепла сонячна весна,
І розтанула на сонці

Недавно ще гула метелиця,
Іще лежить в низинах сніг,
А вже барвінку листя стелеться
Зеленим килимом до ніг.
Воно під снігом і під кригою
Всю зиму зелень берегло
І перше