Про літо

Підборами порипує
Мороз-вусач,
А щиглику під липою
Хоч сядь та й плач.

Він мав зерняток з осені
Не жменьку — міх,
А віхоли морозяні
Сховали їх.

Вітрисько

Не те що гук — найслабший звук
У лісі ловить вухо:
То з хащ долине дятла стук,
То гілка трісне глухо.
То враз пахучу і важку
Шишкар упустить шишку,
Злякає зайця в

У повзика взимку
Ні сну, ні спочинку,
Від гілки до гілки
Снує повсякчас.
Загляне в щілинку —
Дістане зернинку,
Смачну насінинку,
Що влітку припас.

Вітер обтрушував листя багряне,
клени стояли в журбі і тривозі.
Як же їм бути, як холод настане?
Хто їх зігріє тоді на морозі?

Грізно і довго шуміла діброва,
клени тремтіли,

Ліси шумлять, так шумлять ліси –
день і ніч… день і ніч… Я глибоко в домі,
в незнайомому домі роками сиджу безмовний,
а ліси шумлять, полонені собою, німо кочують,
пориваються

Сховалось літо за вербу:
Очікує, чи я прийду.
А я вдаю, що знать не знаю:
На довгу стежку поглядаю.
Стояло б літо в холодку,
І я б очима стежку пасла,
Якби в пахучого

Кує зозуля, що життя минає,
і полягає літо у покосах.

Головами наклавши,
духмяніють що є сили трави
по цей бік
і по той бік
часу.

Куку-куку –
і день за днем

1.

Глухо цокотять
у потоках листя
білі камінці сорок.
Вітер їх оголяє
і знову захлюпує
зеленою повінню.
Важчає
місячна серга
смаглявого серпня;
зав’язь

Пісня

Осипається цвіт,
Білий цвіт черешневий.
Ви до мене прийдіть,
Балакучий, веселий.
Щоб роки і сніги
Моїх мрій не занесли,
Ви мені говоріть
Про

Я не забуду, як ви співали,
Зелені трави в Купайлин день!
Було повітря у день Купайли
Все золотеє від їх пісень…

Що ви робили цієї ночі?
Куди дивились, що ви – такі?
Яке

Дні летять, як зграя журавлів,
Гострим кутом дивляться вперед…
Бур’янами п’ють вуста землі
Запашних дощів прозорий мед.

Літо-молодиця із серпом
З жнив вертає в голубу

Пісня

Осипається цвіт,
Білий цвіт черешневий.
Ви до мене прийдіть,
Балакучий, веселий.
Щоб роки і сніги
Моїх мрій не занесли,
Ви мені говоріть
Про

Сховалось літо за вербу:
Очікує, чи я прийду.
А я вдаю, що знать не знаю:
На довгу стежку поглядаю.
Стояло б літо в холодку,
І я б очима стежку пасла,
Якби в пахучого

Десь далеко в вечірнім спочинку
Шлях упав під стомлені верби…
Позривать романці й конюшинку!
Цілувать його порох тепер би!
Квітнуть очи від тьмяного болю,
І не зраджує нас

Ліси шумлять, так шумлять ліси –
день і ніч… день і ніч… Я глибоко в домі,
в незнайомому домі роками сиджу безмовний,
а ліси шумлять, полонені собою, німо кочують,
пориваються

Кує зозуля, що життя минає,
і полягає літо у покосах.

Головами наклавши,
духмяніють що є сили трави
по цей бік
і по той бік
часу.

Куку-куку –
і день за днем

1.

Глухо цокотять
у потоках листя
білі камінці сорок.
Вітер їх оголяє
і знову захлюпує
зеленою повінню.
Важчає
місячна серга
смаглявого серпня;
зав’язь

Сад має обличчя
упиря, хоч починає
цвісти, напух від
тиші, як від крови, як
губи, посиніло його
каміння, простягає до шиї
свій грунт, покорчений, як
пальці, як

З дахів течуть дзвінкі струмки
і кидають мені у вікна перли.
Співають реквієм роки
над долею моєю, що роздерли
вітри й розвіяли в степах.
Он там висять шматки, що серпень

Прозоре озеро лісне
у себе барви всі вбирає.
І в ньому – синє і ясне –
осіннє небо вицвітає.

О, ранкова врочиста мить!
На все зійшов високий спокій.
Життя, що здавна не