Про літо

На місто стомлене здаля дихнула осінь:
Повітря в ніч пило міцную прохолоду,
А ранком – почепилась блідо-сиза вогкість
На будинки, мости, на води…
Там, десь за обрієм, вона

Кинь життям журитись марно
І забудь чуття оте,
Глянь, як ввечері палає
Верхогір’я золоте,

Як свавільно море грає
І до берега біжить,
Як бажає ніжна зоря
На блакиті

Йти. Мовчати. Нащо стежка? На узліссі. Яругами.
Стати — слухати: говорить захмелілий гай.
І самому захмеліти — й не словами, а рухами
говорити про зелене, безкордонне-безкордонне…

Ой там у полі… – на обніжку
тліє блакитний жар…
Нащо так рано, метелику-сніжку,
нащо так рано з-за хмар?
Ой та погасли…– ті жарини –
змерзли волошки в межі…
…Білий метелик

Сніжна зіронька горить
В мене на віконці.
Як погасне, інша вмить
Спалахне на сонці.

Скільки їх, живих, ясних
Вранці мерехтіло!
Це малята зір нічних
В гості

Які простори
— Буревій!
Іде із лісу
— Буревій!
І сосни на узліссі стогнуть.
Рішуча ніч — і буде морок,
і упаде на груди стріл,
і відгукнуться Трансільванські

Підвівся день. Уперся в небо.
Зітхнув так сонячно на світ,
Пролляв червоною фарбою
На сірий тоскний краєвид.
Чи кров’ю, може? Може, кров’ю?
Але життя горить віки
І

Осипані цвітом і мліючі вишні,
Всі білі, прекрасні в годину палку,
Задумані, юні, мрійливі і пишні
В моєму садку…

А ніччю ласкавою теплого літа,
Всі повні утоми і наче вві

Греби, весляре, на верхів’я!
Король-весляре, на верхів’я!
В люстерці гроз,
в люстерці снів,
в люстерці гроз безмежних.
Король-весляре, гей, блисни
в люстерці гроз

За зеленим гаєм
покотився стріл,
Хмари-зграї
Дим.

Тумани у лузі,
по ланах.
Ну-бо, ще раз вдарте —
— Бах-ба-бах!

Розстріляли поле,
розкидали цвіт…
а

Шумить, шумить зелений гай,
Його цілує ясна днина;
Сльозами першої грози
Була омита ця хвилина…

То щастя юної душі:
В ній горе вихорем знялося
І прокотилось… а по нім

Голуби злетілися біленькі, –
Мабуть хтось їм хліба накришив.
То вночі пройшов сніжок легенький
І усе довкіл запорошив…
То вночі пройшов сніжок легенький
І усе довкіл

Гроза п’яніла в бешкеті шаленім,
Шмагала верболозом комиші.
Громових вершників блискучі палаші
Дубам стинали голови зелені.
А скільки злого реготу і шуму!
Земля, здавалось,

Стояло літнє місячне безвітря.
Старий ялинник наче скам’янів,
Він підіймав шпилів готичні вістря,
Мережив тінню рівний пруг полів.

З-під крил упали бомби-запальниці.
Шпилі

На передмісті яр.
Вечірня аквареля.
Як повен яр — мелодія звучить:
То пробують на флейту цвіркуни
Рапсодію веселу —
Тюр-р… тюр-р…
Цюркочуть,
Немов цюрком біжить де

Іду полями, полями,
Поміж житами…
Так і здається, що мавка вигляне,
Усміхнеться очима, повитими поволокою,
Простягне руки: «Візьми мене до себе, візьми мене;
Поглянь, як хмари

О. Г. Білецькому

І
Тихий дощ дзвенить
По черемхових листках —
Зелень, як вода.
В ній прозорий запах став
Обважнілих білих грон.

II

Поїть дощ крапкий

А нам до чудес не звикать.
Послухайте віршик правдивий.
Із брунечки, замість листка,
розвинувся липовий Півник.
Жартун був отой чарівник,
що скоїв таке нерозумне.
Дивився

Вали чергують мутне божевілля
Звуками різними в гальці і гравію,
Свистом, шипінням і цукряним гамором:
Як осінній вітер в ковилі,
Як юга в телефонних дротах.
Мов сотні решет

Гул валами важко йде,
Вітер вигнаний гуляє —
Масляниста, синя димка:
Маслянисто-вогкий пил.
Вал крутошний, на каменя спотикнувшись,
Підривом вдаряє уверх
Та й осідає