Про літо

Вітре буйний, непощадний!
Маєш силу ти велику:
Через степ, діброви й море
Дмеш і крутишся одвіку.

Як солому, серед лісу
Дуба з коренем положиш;
Я ж один стою нерушний,

Чудовий вечір. Літо. Жар стихав.
Я при вікні відчиненому сіла,
Хазайські діла нині всі скінчила.
І муж пішов і ждати не казав.
Багату землю сумерк обнімав.
Десь обжинкова пісня

…Як злотий дзвін монастиря,
Співає пристраснеє літо,
І неба синього зоря
В мені захована укрито.
В цвітучій мудрості доріг
Мене сповили сонні міти
Про дні, що йдуть, що я

Стояло літнє місячне безвітря.
Старий ялинник наче скам’янів,
Він підіймав шпилів готичні вістря,
Мережив тінню рівний пруг полів.

З-під крил упали бомби-запальниці.
Шпилі

Вали чергують мутне божевілля
Звуками різними в гальці і гравію,
Свистом, шипінням і цукряним гамором:
Як осінній вітер в ковилі,
Як юга в телефонних дротах.
Мов сотні решет

Іду полями, полями,
Поміж житами…
Так і здається, що мавка вигляне,
Усміхнеться очима, повитими поволокою,
Простягне руки: «Візьми мене до себе, візьми мене;
Поглянь, як хмари

Гул валами важко йде,
Вітер вигнаний гуляє —
Масляниста, синя димка:
Маслянисто-вогкий пил.
Вал крутошний, на каменя спотикнувшись,
Підривом вдаряє уверх
Та й осідає

І
Упала снігова завіса
і відслонила
далечінь:
лежить села
тоненька риса,
мов на папері
темна тінь.
Вітрець дими тонкі колише
ніщо й не хрусне
по снігу:

Вій, вій ти, вітроньку весняний,
цілуй тепленькими устами
природи любі діточки,
пахучі, пестрі квіточки!
А тих торішніх, тих засохлих
листків, благаю, не стрясай!
Лиши їх,

Скоро серпень надійде ясний
На поля неосяжні і сині.
Огнекрилих метеликів рій
Зазоріє в садах на шипшині.

Золотим павутинням злетить
Непорушна година спокою.
Стиглих

Я сам під липою сиджу.
Журбі нема кінця:
З нудьги на хвилі я гляджу,
Дивлюсь на дно струмця.

Осінь на листі
Розвісила коси,
Жовто і тепло тремтить.
Пасмами сонце проміння розносе
І павутиння летить.
Листя пожовкло, мов очи совині,
Сонно під сонцем лежить.

І. В.

Поклади мені варення з полуниці,
Розкажи мені казку таку просту,
Щоб згадалися знову над степом птиці
І гречки медоцвітні в дзвінкому цвіту.

Зараз дзвінко

Скоро коси зіб’ють роси,
Лан, як на долоні.
Боса осінь сіно косе,
У задумі коні.

Як сивіюча слюда —
Мій туман зелений —
У озера загляда,
Золотить стремена.

Ах,

Липнева ніч,
липнева ніч
ходила,
Збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
в сліпих кущах
перстами шелестіла,
і лляла тінь
в гущавину.

Лежала тінь,
лежала

Кинь життям журитись марно
І забудь чуття оте,
Глянь, як ввечері палає
Верхогір’я золоте,

Як свавільно море грає
І до берега біжить,
Як бажає ніжна зоря
На блакиті

Йти. Мовчати. Нащо стежка? На узліссі. Яругами.
Стати — слухати: говорить захмелілий гай.
І самому захмеліти — й не словами, а рухами
говорити про зелене, безкордонне-безкордонне…

Підвівся день. Уперся в небо.
Зітхнув так сонячно на світ,
Пролляв червоною фарбою
На сірий тоскний краєвид.
Чи кров’ю, може? Може, кров’ю?
Але життя горить віки
І

За зеленим гаєм
покотився стріл,
Хмари-зграї
Дим.

Тумани у лузі,
по ланах.
Ну-бо, ще раз вдарте —
— Бах-ба-бах!

Розстріляли поле,
розкидали цвіт…
а

Сніжна зіронька горить
В мене на віконці.
Як погасне, інша вмить
Спалахне на сонці.

Скільки їх, живих, ясних
Вранці мерехтіло!
Це малята зір нічних
В гості