Про літо

Не гайся, хлопчику, не гай,
На саночки сідай,
Поїдем, серце, в білий гай,
В казок зимових край.
У гаї молоді дубки
Зросли у височінь
І сніжні одягли шапки,
Підперли

Сіре небо, сіро-біла
низина –

Все кругом заворожила
тишина.

Сіра мла понависала
з верхів гір,

Біла ніч заколисала
весь простір.

Хмари над лісом пливуть в далину,
Вітер свистить свою пісню сумну.
Чую в тій бучі забуті слова,
Часу далекого мла вікова.
В річці над лісом тим плесо чорніє.
Млин розвалився,

Буду ходити у міський сад.
Там кабаре і фарс.
Люблю, коли в душу просковзує гад —
Тоді так багато фраз.

Ха. Збоку червона карусель
Серед общипаних запльованих кущиків.

Пустіє між гір
І щовечірньо осінь ходить над бухтою
Зорі холонуть.
Звідки звідки ти вітре холодний?
Звідки твій шепіт шепіт і свист?
Я чую твої ручаї
Я бачу твої

Розчинивсь безшумно ґрот.
Вийшли з ґроту гном і чорт.
Вийшли згинці, потайком.
«Скучно», – шепче гному чорт,
«Скучно», – плаче тихо гном.

Мертва тиш лежить

Бджілка літає
Серед квіток,
В улик збирає
Добрий медок.
Ох і солодкий
Сік у квіток,
Дасть досхочу нам
Меду дідок.
Скаже: — Жалійте,
Діти, бджілок:
Носять

Ой літечко, літо, квітами увито,
Де ступиш ногою – золотиться жито.

Золотиться жито, сади дозрівають,
Пташечки щебечуть і діти гуляють.

Ой літечко, літо, пахуче,

Хлопчики й дівчатка діляться на дві групки. Дівчатка питають, хлопчики відповідають; вони – мов деревця, витягують руки вгору, вдаючи таким чином ліс.

— Лісе, лісе, ясени,
Чом

Гарна писанка у мене,
Мабуть, кращої нема.
Мама тільки помагала,
Малювала ж я сама.
Змалювала дрібно квіти,
Вісім хрестиків малих,
І дрібнюсінько ялинку
Й поясочок

Ой луже мій, луже,
Посумнів ти дуже,
Шумить річка-бесідничка,
А тобі байдуже.
Дармо хвилі грали,
Тебе звеселяли,
Тобі тії соловії
Веселість забрали.
В далях

Хмари по небі блукали,
З перлів намисто низали,
Порвались низки –
Бризнули бризки,
З шумом на землю упали.
Впали перлисті краплини
На зелененькі долини,
І на

Квочечка ходила,
Курчаток водила,
Дітвора дрібненька
Казочку просила.

У полі пшениця
Доспіла шуміла…
Дітвора сміється,
Казочка їй мила.

А був один

Став я в лісі бучка рубати,
Сполошився зайчик вухатий.
Почав я рубати яличку,
То сіреньку злякав сарничку.
А коли я рубав омелу
Сполошив тоді білку веселу.
Поскакав собі

Колишися, калинонько, колишися,
Зеленими листочками розпишися.
Сонячними променями розмалюйся,
З дужим вітром буйнесеньким розцілуйся.
А ще й срібною росою вмийся чисто,

Узяв червень колісничку золоту,
Та й захопив ще зірничку на льоту.
Ти, зірничко, скоресенько поспішай
Та сонечко ранесенько виряджай.

Дам я йому позлітоньку на той віз,
Бо

Мряка сіра, мряка біла
На земленьку тихо сіла,
Пеленочку простеляє,
На ніч землю сповиває.
Над високим оборогом
Зійшов місяць срібним рогом;
Кругом нього зорі сяють,

Жовкнуть трави в полі,
Квіти у ліску,
Облітає листя
Із дерев в садку.

Сумно вітер виє,
Гілочки лама,
Плачуть хмари сиві —
Сонечка нема.

І пташок не чути
В

Сницеру дана урочна робота:
Взяв він уламок од чистого злота
І для бенкетів, запевне веселих,
Викував сутий і хупавий келих.

Глибоко карбами грані обводив,
Паростки й листя

Чудовий вечір. Літо. Жар стихав.
Я при вікні відчиненому сіла,
Хазайські діла нині всі скінчила.
І муж пішов і ждати не казав.
Багату землю сумерк обнімав.
Десь обжинкова пісня