Про літо

Тиха стежечка у лісі
привела мене,
малого,
на галяву, де суниці —
в сяйві сонця золотого.

Там важкі
мохнаті бджоли
шелестіли тонкокрило,
і у затінку

— Місяць, місяць, а навіщо
з неба світиш ти щоночі?
— Щоб за ніч поспало сонце,
бо й воно спочити хоче.

— Сонце, сонце, а навіщо
ти щоденно з неба світиш?

— Щоб мені

Сонце з неба
так пече,
що на гірці —
гаряче.

Де знайти нам
холодок?
Так для цього ж
є грибок!

— Де літав ти, чорногуз?
— Купував собі картуз.

— Де ж він?
Дай-но подивиться!
— Поміняв на рукавиці.

— Що ж, узимку тепло буде.
— Де там!
Їх зміняв на

Веселий дощик
пустотливий
стрибає полем залюбки,
і стежить радо
мама-злива,
як син
лоскоче колоски.

А колосочкам — веселіше,
і от уже вони —
всі-всі! —
за

Вже, напевне, п’ятий день
цей осінній дощ іде.

Я стрибаю — він іде.
Я спинюся — він іде.
Хоч би й він
спинився теж,
та куди там — все іде!..
От будильник —

Ця квітка,
така дивовижна й духмяна,
розкрила сьогодні
пелюсточки зрану.

Летіли до неї
метелики й бджоли,
захоплено люди
стояли навколо.

А кіт мій,

Цей сніг — як сміх,
такий веселий,
гілки деревам лоскотав,
будив веселощами села
і сипав сміхом на міста.
А снігурам,
сумним спочатку,
такого сніг наговорив,
що й

Раптом небо
хмари вкрили,
почалася
літня злива.
Тільки ми —
не налякались:
ми
в хатинці
поховались!

Нанизав я ожереллє
З чистих перлів серед сліз
І приніс тобі, Ольдзюню,
На весні тобі приніс —
Тай поклав тобі на груди
Тії перли серед сліз!

А ти, Дзюню, розірвала
І

Ці рядочки — голубі,
в них літають голуби,
достигають синьо сливи
і дзвенить весела злива.

А оці рядки — зелені,
тут і липи, тут і клени,
тут і травка, і лужок,
і

Тра-ля-ля!
Тру-лю-лю!
Я усіх і все
люблю.
Дуже весело
мені
в ці ласкаві
літні дні.
Мама — тут,
і тато — тут,
на прогулянку ідуть.
Тато
братика

В зеленім лісі побував
Якийсь художник – і поволі
Дерева перефарбував
У золотисто-жовтий колір.
– Ти хто такий? – я здивувавсь‚ –
Чому тебе не бачив досі?
– То придивися‚

– Я у весни – останній місяць.
Її я славлю, як поет.
І, мов художник-живописець,
Малюю травами портрет.
Ще й покриваю ніжним цвітом
Закучерявлені сади,
Щоб працьовиті

Вільний дух летить з оселі
На палкий простір пустелі,
Де нема людських отар,
Де ні слави, ні догани
Не пускають урагани,
Як зловісних чорних хмар.

Слава кров’ю там не

– Я у лісі лева бачив!
Ну й страшний!
– З рогами?
– Так!
Заперечив Юрі Славчик:
– То не лев. То був… їжак.

Від спеки можна закипіти.
Я ж в холодочку не лежу.
Що брат не встигне доробити,
Те я йому допоможу.
Цвітуть довкола густо липи
І бджоли мед несуть в село…
Узимку чаю з

Що вище сонце – довші дні.
Зима ховається в барлогу,
А я сестрі своїй весні
Встеляю травами дорогу.
Ще не прокинувсь ліс від сну,
Ще ручаї стежки вивчають,
А вже берізоньки

В шумі буряного співу,
В безупиннім вільнім льоті,
Повний сили, повний гніву,
Вітер хвилю білогриву
Збив в морськім водовороті.

В чорториях серед шалу
Хвиля в ямі

– Я відкриваю двері в літо,
Де теплим сонечком зігріто
Повітря, небо, землю, води,
Де все росте і плодородить.
Й мені дістанеться роботи:
Лише встигай бур’ян полоти
І