Про літо

Повниться вечір сизою млою —
Як осінь за літом, тужу за тобою.

Падає в парках лист нездужалий —
Дороги мої до тебе запали.

Чи сниш ти, за безкраєм далей укрита,
Дорогу до

Пора прийшла, коли в каналах рівних
Тихішає, синішає вода.

В лісах ще зелено; на верховітті
Ще так багато спочиває сонця,
І ще така висока синь небесна.
На луках зникли

Наче з неба впавши, стеля
Землю вкрила;
Спить пустеля, спить пустеля
Сніжна, біла.

Діти ніжної фауни
В сні мертвіють;
Скрізь буруни, скрізь буруни
Смертю

Віє вітер по долині,
Верх колише на ялині,
Шепче казку-таємницю
Про калину-чарівницю;

Як калина червоніє,
Коли теплий вітер віє,
І яка вона недужа,
Коли віє злісна

Поспішав у темний бір
Дбайко по стежині.
Стрів його вухатий звір
В сірій одежині.

Попросив:
— Допоможи!
Не скупись для зайця —
На стежині положи
Цілого

Ходить літо
Білим світом
Від двора і до двора,
А за літом —
Червень слідом
Спілі ягоди збира.
І солодкі, і червоні
Обриває тут і там,
Не сороці, не вороні

Взявся Дбайко за дива
Парашути розсіва:
— Сійся, родися,
Сонцем засвітися…

Парашути мерехтять,
Понад травами летять:
— Сійся, родися,
Сонцем засвітися…

Будуть

Бог-господь сотворив нам времена і літа,
котрії будуть трвати до кончини світа.
І часи теж всякії од нього створенні,
но найпаче літнії, од всіх ухваленні.
Лучшей бо літо, в нем

Як ще ти можеш защеміти, серце!

Вночі був приморозок. Сіра повсть
Над містом нахололим нависає.
Повітря гостре. Тьмяне світло дня
Знесилюється в почорнілім парку.
Ці ґрати,

Степ. Спадає, мов полуда,
Ночі тьмяная китайка.
Над квітками білогруда
Плаче чайка.

Світ!.. В повітрі ллється легко
Жайворонків спів натхненний.
Сяє, сходить десь

У вересня щедра рука.
Заходьте! – він з двору гука.
І яблука трусить з гілок,
І сипле в портфелі сливок,
Солодкий зрива виноград –
І кожен з нас вересню рад.
Бо щедра, ой

“То буе ні день, ні ніг”.

Байрон

То був ні день, ні ніч,
бо сонце й місяць
на небесах стояли в відстані далекій,
в одних просторах і в однім часі.
А на землі

Я по вулиці іду,
Я співаю на ходу,
І підспівують дерева
За парканом у саду.

І вусатий садівник,
Що вставати рано звик,
Щось веселе замугикав,
Поливаючи

Світлий ранок
В темний ліс
На сніданок
Роси ніс.
По бадиллі,
По корчах
У барилі
На плечах.
Клен у ранку
Роси пив,
Вишиванку

На галяві озерце —
Кришталеве люстерце.
Туди гриби заглядають,
Капелюхи приміряють.

Приміряли, милувались,
Раптом шурх — і поховались.
Сироїжки — під листочки,

Бродить
Дбайко по долині,
Не підводить голови,
Він дзвіночки сині-сині
Розкрива у сон-трави:

— Годі спати! Годі спати!
Надивлятись годі снів!
Час нектаром

— Куди ідеш, Кудикало?
— Куди? А в Нікудикало,
На гору Неминалицю
Ловити Небувалицю.
Оту, що озивається —
Сміється-заливається.

Ті ранки золоті, сухі, холодні
По стернях тіні хмар у прозор, у блакить…
Там серпень клонить тінь із синьої безодні,
Там серпень сполохом, морями піль горить.

Перерипіли вже

Літо гріє купіль в річці:
— Хто купатись? Гей, сюди!—
Дибуляють по травичці
Гусенята до води.
А за ними по стежині,
Де кульбаби ронять пух,
Йде в легенькій

В шумі буряного співу,
В безупиннім вільнім льоті,
Повний сили, повний гніву,
Вітер хвилю білогриву
Збив в морськім водовороті.

В чорториях серед шалу
Хвиля в ямі