Про літо

Скоритись? Ні! Для почувань знебулих
Ще має сину їх передший спалах:
Я чую запах радостей минулих,
В заобрійному вирії пропалих.

Так Жовтень, тоскний спадкоємець Літа,
В собі

Знай, як я червоним маком
На могилі зацвіту,
Цвіт мій буде дивним знаком,
Що життя я десь веду.

В піднебесному ефірі
Сном літаю наяву
Чи в надзоряному мирі,
Ну, та

Над полями, над яругами
Дощ летить,
Позолоченими смугами,
Нитками,
Сітками
Миготить.

Оживає все потомлене —
Хоче жить!
В краплях сяйво переломлене

Є в зайчиська череда,
Він за нею нагляда.
Що корови, що бики —
То рогаті все жуки.

Розбредуться хто куди:
Той — сюди, а цей — туди…

Біга заєць, перейма —
Тут нема і

Липа, липа зацвіла! —
Засурмила всім бджола. —
Гей, злітайтеся, подруги,
У гайок на край села.
Там уже не видно віт,
А лише пахучий цвіт.
Наберем багато меду.

І
Годі вже жаху і гніту вечірнього —
Зливу неясного блиску і тьми;
Годі пливти серед моря безмірного,
Нагло пливти і блукать без керми.

Сили погублені, нерви

У вересня щедра рука.
Заходьте! – він з двору гука.
І яблука трусить з гілок,
І сипле в портфелі сливок,
Солодкий зрива виноград –
І кожен з нас вересню рад.
Бо щедра, ой

У Дідка Сніговика
Кочерга замість ціпка,
Замість носа — бурячок,
Замість шапки — банячок.

Сперся він на кочергу
І ні кроку по снігу.
А в одлигу позіхнув,
Кочергою

Вам, о поети, була вона довго чорнозем м’якенький.
Глибше погляньте: під ним камінь лежить і руда.
Оранку киньте, навчіться тесати, різьбити, кувати:
Тішить у камені грань, радує

— Куди ідеш, Кудикало?
— Куди? А в Нікудикало,
На гору Неминалицю
Ловити Небувалицю.
Оту, що озивається —
Сміється-заливається.

З хмар бобових цар Горох
Приземлився
прямо в мох.
Цілу ніч і день проспав,
Доки вдяганку дістав.
І тепер він вбраний
В одяг полотняний.
А наткали павуки
Полотна на

Коло вікон, коло муру
Ходить вечір-мазамура,
Од воріт і до воріт
Тихо-тихо, наче кіт.
Має торбу не просту —
Носить в торбі темноту.
Торба шита

На галяві озерце —
Кришталеве люстерце.
Туди гриби заглядають,
Капелюхи приміряють.

Приміряли, милувались,
Раптом шурх — і поховались.
Сироїжки — під листочки,

Чорний степ на виднокрузі.
Густо стелеться туман,
Ніби злився в чорній тузі
З сірим небом океан.

Кожна хмарка, кожна смуга
Сипле крапельки наниз;
Плаче осінь, ллється

Що таке — переживання?
Ряд умовин!
Пісня рання про кохання,
Скута холодом хуртовин,
Воскресає в цвіті травня,
Тільки з цвітом і проходить;
Туга чорна, туга давня
Жар

Степ. Спадає, мов полуда,
Ночі тьмяная китайка.
Над квітками білогруда
Плаче чайка.

Світ!.. В повітрі ллється легко
Жайворонків спів натхненний.
Сяє, сходить десь

Легко, легко вітер дише,
Ніжним приторком колише
Мак червоний,

Теплий подих полудневий
Носить в далечі рожевій
Передзвони.

В вербах горлиці воркочуть,
В травах

Як весною тепла ласка
Гнала геть зимові сни,
Івасеві чулась казка
В тихім шелесті весни.

Вітерець легенько віяв,
Чулись крики птичих зграй,
А Івась сидів і мріяв
Про

Минає серпень, минає літо.
Душею відчути цю істину
краще за містом.

Велетень, владар і бог,
сонце стоїть навзаходи.
Жовте його проміння
м’яко пронизує верби недвижні над

Біле поле полотняне,
рівно ткане, чисто пране.
А по ньому голка ходить,
за собою нитку водить.

Покрутнеться так і сяк —
зацвіте червоний мак.
Зазирне і там і тут —