Про літо

Блакитний червень обрій підійняв
і широчини розгорнув барвисті, –
в душі дзвенить весняна ще луна
із далів променистих.

Ходім у поле — вже цвітуть жита —
не затоптати те, що

Ю. Л.

І, дійсно, лист Ваш — подих моря,
Солоність вітру й воля хвиль.
В живім просторі неозорім
Зростає дух і слабне біль.

Так, уявляю: білі дюни,
Блакитний

С. і Л. Підгірським

Серпневе небо блякне. На полях
Полукіпки. Музика возовиці
Невдовзі оживить широкий шлях.

Вже й крякають недобрі чорні птиці,
Немов над полем

Знаю — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично ясна.

А між нами простір — гураганом.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б…

Я не люблю тебе, бездушну та жорстоку,
Морська глибінь – безодне.
Я не люблю тебе, дружино кароока,
Як примару холодну, —
Коли п’янієш люто в морі,
Женучись за шквалом,

Ось іще одна осінь, як сум навісна,
І голодні вітри гудуть.
А палала ж весна, а гриміла ж весна,
Як останій суд —
Страшна!

П’яним плугом орала широкий простір,
Але в

Чим далі, тим похмуріш мряки,
Тим небезпечніша дорога…
О, ніби Ніке з Самотраки,
Твоя смертельна перемога:

З одірваною головою,
Безумна і посмертно-біла,
Вона несе над

Акації цвітуть — п’янкий мадярський квіте —
О, амбро пристрасте солодкої, як мста!
Акації цвітуть. І п’яний душний вітер
Пекучим подихом розхилює уста.

Акації шумлять і де

Високий ранок. Камінь ненагрітий,
Сочистий кущ і поруч — синя тінь.
Вузьке від спеки річкове корито.
Уламки скель. Акварелева рінь.

Прокинься лиш. Хіба ж це не знайоме?
Не

Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій-серпень.
Смертна постеля його — золото пізніх плодів.
Не поспіває строфа вслід легкостопій Евтерпі —
В вірші блаженно-важкім никне далекий

Вчора ще недоспілі, а нині уже переспілі,
і одспівані, наче далекі пташині пісні,
твої губи невмілі, а нині такі вже умілі,
мов листки, опустились на губи кленові

Співай в простор весни, веселий вітре, —
Сей Березіль зустріли ми одні!
То хай же твій могутній подих зітре
Усі слова, усі минулі дні.
Не встереже мій смуток доля хитра, —

Імлиста мжичка. Прогуде трамвай,
Промчиться по асфальті мокре авто —
І знову чуть, як виє в голих вітах
Старого парку хижий листопад.

І ліхтарі хитаються й скрегочуть.
Мов

Йде видючий і сліпий,
Та й каже видючий:
«Ото, брате, синій гай!
Ото ліс дрімучий!»

«Еге! Еге! — каже той.—
Як ти собі важиш!»
«А ти ж, брате, бачиш що?»
«Та ж ти,

Мша кінчилась у костьолі,
Люд порозсипався,
У костьолі тілько шляхтич
Убогий зостався.

Та ще десь за образами
Захристиян лазить,
То святих там заслоняє,
То в них

Колись Мошко улюбився
У нашу дівчину.
То, бувало, все співає
В лихую годину:

«Світить місяць, світить,
І сонця не треба, —
Він не впаде з неба,
Бо добре

Як забрався останній сніп з поля
На спочин у стодолу,
Вийшов вітер потиху з подолу
І розглянувся… Воля!

“Грай музико!” Заграли тополі,
“Веселіше!” усюди…
“Гей, набік там

Ще сонце неба приском сипле,
І ще хмарки потомлені лежать,
А вже пташки, немов похрипли,
І на траві сідає ржа.

Ще квіти сяють при долині,
Ще бджоли на лугах гудуть,
Та

По полі вітер листя гонить,
Як доля сироти дрібні.
На сон голівку днина клонить,
і сумерки повзуть брудні…

Вечір. Тихо, ясно…
Зірочка зоріє…
Із садочка красно
Пахощами віє;
Стеляться сутіні,
Тумани лягають;
Кетяги жесміні
В вікна зазирають.
Щось гуде струною
Над