Про літо

1
Горбату голову землі
Вінчає лисиною осінь,
В сухій полуденній імлі
Дзвенять потомленії оси.

Пустельна паща неба спить,
Вже виссавши всі соки літа,
Земля, дощами не

В душі — глибока павза.

І. Франко.

1
Осінні зорі ніби іскри
Роздмухує холодний вітер,
А місяць жовті зуби вишкірив
І заховавсь за віти.

Дарма. Від мене

Ступив за хвіртку і неждано
Сп’янів, немов од похвали:
Цвітуть сади — так первозданно,
Як зроду, мабудь, не цвіли.

Залиті пахощами, дивні
І екзотичні, як світи,
Цвітуть,

Дідусь вируша в кожусі,
онук подає башлик:
— Простудитесь ви, дідусю…
— Тіпун тобі на язик!..

Недавно читав я нарис,
дізнався наприкінці:
тіпун — хрящуватий наріст
у

Імлиста мжичка. Прогуде трамвай,
Промчиться по асфальті мокре авто —
І знову чуть, як виє в голих вітах
Старого парку хижий листопад.

І ліхтарі хитаються й скрегочуть.
Мов

Стала осінь луками ходити,
наснувала з павутин антен…
Літо, літо бабине, куди ти
захурчало в триста веретен?

Ох, бабусям, дідусям до серця
ця теплінь (підмічено давно)!

Ю. Л.

І, дійсно, лист Ваш — подих моря,
Солоність вітру й воля хвиль.
В живім просторі неозорім
Зростає дух і слабне біль.

Так, уявляю: білі дюни,
Блакитний

Повік весна і хміль, і слава
Та синє сяйво вишини —
Так вималювала уява
Цей світ твердий, цей світ страшний.

Літа злітають пелюстками,
Чоло проорують роки,
Та бачу

Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій-серпень.
Смертна постеля його — золото пізніх плодів.
Не поспіває строфа вслід легкостопій Евтерпі —
В вірші блаженно-важкім никне далекий

Я ваяю не з воску,
а з міді й каменю.
Г. Сковорода

Крізь легкий дим хмільного ладану
Знов бачу синяву ясну,
І далину, ланами латану,
І несподівану

Я не люблю тебе, бездушну та жорстоку,
Морська глибінь – безодне.
Я не люблю тебе, дружино кароока,
Як примару холодну, —
Коли п’янієш люто в морі,
Женучись за шквалом,

Блакитний червень обрій підійняв
і широчини розгорнув барвисті, –
в душі дзвенить весняна ще луна
із далів променистих.

Ходім у поле — вже цвітуть жита —
не затоптати те, що

В посушливе літо — в душі чебреці вигоряють,
в душі чебреці вигоряють, і в’януть в душі полини.
В посушливе літо — у серці гвоздики конають,
й зривається з уст, мов молитва, загублене

Акації цвітуть — п’янкий мадярський квіте —
О, амбро пристрасте солодкої, як мста!
Акації цвітуть. І п’яний душний вітер
Пекучим подихом розхилює уста.

Акації шумлять і де

В повсякденному житті, наче зодіаки,
у шофера на путі скрізь — дорожні знаки.
Глянеш — зовсім вільний тракт, селище неблизько.
Але ось дорожний знак: «Обережно: слизько!»
Ліс

І от ти знов встаєш в останнім світлі,
Як день цей справжня і немилосердна.

Той самий простір і та сама даль,
І вітер той же, з перед тисячоліття.
Непевний квітень ледве

Вчора ще недоспілі, а нині уже переспілі,
і одспівані, наче далекі пташині пісні,
твої губи невмілі, а нині такі вже умілі,
мов листки, опустились на губи кленові

Співай в простор весни, веселий вітре, —
Сей Березіль зустріли ми одні!
То хай же твій могутній подих зітре
Усі слова, усі минулі дні.
Не встереже мій смуток доля хитра, —

Ось іще одна осінь, як сум навісна,
І голодні вітри гудуть.
А палала ж весна, а гриміла ж весна,
Як останій суд —
Страшна!

П’яним плугом орала широкий простір,
Але в

…І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.

Ліна Костенко

Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в