Про літо

Синє море обгорнули тумани,
В синім морі ані хвилі, ні луни…
Тільки тиша… Мертва тиша і туман,
Повні тіней, небезпеки і оман…

Хто запевнить, що проясниться блакить,
Що

Одноманітно і звичайно
Кінчалось літо. Рад не рад —
Що це міняє? Зустрічай-но
Переходовий листопад!

І горблячи відвиклу спину
В обіймах теплого пальта,
Нудливий запах

Великий бачу тихий сад,
За ним старі руїни,
Беріз плакучих довгий ряд
Кидає мовчаливі тіні
На бзи, черемхи і жасмини…
Великий бачу тихий сад.

Садом вузька доріжка

Грає сонце промінцями,
Білий сніг стає струмками,
І, співаючи, струмки
Шлях знаходять до ріки.

Річка ширшою стає,
В річці сонце устає,
Біля сонця риболов
Тягне

Одірвались від днів слова,
В’януть собі по книжках, а у днях ―
мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі

Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
Зблід
Обрій…

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна

Мале хлоп’я, доки старенькій няні
У холодку дрімалось над шитвом,
Жило в лісах, було на океані,
І вже землі нові значило грані
На стежці, де… не розминутись двом.

Стара ж,

Ходить вітер очеретом,
На листку осоки грає,
То на березі присяде,
То на бистру річку впаде,
То зніметься і над гаєм
Полетить вірлиним летом.

А по небі нічка

Минуло літо. На стерні
Полукіпки дрімають,
А доокола них плуги
Вже ниву підкидають.

На небі хмари. З-поза хмар
Каправе сонце світить,
Ненагодований товар
Женуть з

Грудка багряного крику,
в чоботи взута червоні,
ходить подвір’ям широким,
мов по зеленій долоні.

Косу тримає на крилах,
косу веселу й іскристу.
Добре її наточили

Сьогодні день, здається, перший влітку
Полям засмаленим чоло омив;
Крізь дощову густу і рівну сітку
Запаленіли ізмарагди нив…

А скоро неба жар громами вичах,
Вгорі веселкою

Хмари ці, такі безформні,
Вечір цей, безбарвно світлий
Все неначе мляві тіні
В безгомінній порожнечі…

Тихне голос… В’януть рухи…
Сядь і сни, згорнувши руки…
Ах, які

Гей, ялице стара,
Розкажи ти мені,
Як жилося тобі
На високій горі?

Як шуміли кругом
Безконечні ліси,
Як бездомні вітри
Понад ними ішли?

Як тинявся

Коли в саді листок останній зжовкне
І цвіт останній у городі зв’яне,
Коли остання пісня в полі змовкне
І осінь пізня і глуха настане —
Тоді згадаєм все, що було миле
І від

Вже одспівали по дорогах гарби
Швидким жнивам мелодії свої,
І осені такі спокійні фарби
Ось-ось овіють небо і гаї…

І помандрують аж за синє море
Над смутком сел високі

Знов за вікном осіння тиха мжичка…
Знов у палаті сірий смерк розквіт…
Нудьгуй, нудьгуй… Розвага невеличка —
Задавнений плеврит!

Замкнувся світ в малім і тіснім колі, —
Хоч як

Там, де гнеться верболіз,
Чорногуз
В ставок заліз.
А на птицю з верболозу
Вітер трусить
Срібну росу.
Рясно падає росиця —
Славний душ
Приймає птиця
Коло берега

Дні погожі,
Ясні,
Жаркі.
На лугах
Дзвенять косарки,
І співають
Всі луги,
І підводяться
Стоги.
Я вминаю
З дідом стіг,
Щоб у дощик
Не затік,
Щоб

Сонце стукає в віконце.
Ти не спи, як сходить сонце,
Прокидайся — й на зарядку,
А з зарядки та й на кладку,
Через кладку на лужок,
А з лужечка та в садок.
Там лежать

Стоять веселі соняхи у цвіті,
На їхніх віях досвіт будить бджоли —
Це степом, наче мати, ходить літо,
І колос нам віщує добру долю.

Ой літечко-літо —
Пшениця-яриця,
Та