Про літо

Дорога в стежку перейшла
І стала вже самим міжтрав’ям…
І степ – немов суцільний шлях,
Шумкий і зелен-кучерявий.

І трави неба дістають,
І припадають зорепилом…
Вже й світ

І наприкінці міцні кирпані
У вир – оп! – з пориву…
–Тни в гвинт,
Як я!
Бузувірів-звірів у зуб!..
Нуртина, Васко да Гама!..
Гадок савани, трун…
А тата –
ри – в

А сад заснув,
немов погруз у сніг,
під снігом тиша тишу вигріває.
Та не спинився вічний колобіг:
усе народжене – росте і визріває.

У кожного своя нора дозріть,
плоди

Березню снилось:
він ще в березах,
ще під корою
соки дрімають.
Грім на порозі
гримнув луною.
Луснула брунька –
квітень розкрився.
Вітром палючим
сосна

Весну сонечко стрічає.
Шпак до гаю прилітає.
І виспівує веснянку
На вербині спозаранку.
Перше листячко в гайку
Аплодує співаку.

Василеві Портяку

Був такий день,
коли не можна нічого тягти з лісу,
бо прилізе гадина додому.
Були такі слова,
які вимовляти умів сліпий,
викликаючи гадину

Білого гриба запах сниться — тулиш до листя
губи припухлі свої — націловані… Прокидайся!
Небо, всмоктане стромом взору, стискає птицю.
Не відпускає.

Запах один — білого гриба! —

Верхи й ліси вже хтось нашепотів
своїми віршами…

Не шумом вічним
я сповнений, а спійманий на відчай
незнаним гулом і слідами слів.

Його не чую ще, але гілки
уже

Володимирові Вознюку

Дві афинки на сигліні… Однині
Вони вже є. Чорніють у росі
дві афинки на сигліні в долині:
в траві, в росі – з небес і голосів.

Гуде гора

Дванадцять сивих суддів сидять
у сутінках під стіною,
а я ховаю очі, як тать.
Що стало, старці, зі мною?

Чому ви тут? Ви ж приходите в час
найпершої тільки купелі,
і

Де ви пасли, олені небесні?
Ви почули срібний свист стріли?
Ви скупались у черленім плесі
чи в залізну дебрю утекли?

Де ви спали, олені небесні?
Ви відчули жовтий зір

По городу у селі
Ходить соняшник в брилі.
Навкруг жовтого бриля
Бджілка радісно кружля
Та співає: «Траля-ля!
Медом пахне від бриля!
Траля-ля! Траля-ля!
Чую, чую я здаля

Бродиш, коли Грегіт замело, п’єш каву,
коли впали сніги на плечі й нові падуть.
Слова живого не випустиш,
гейби з хати під Греготом –
ховайся в собі – плаї замело – не виходь

Як пахне явір восени!
Як пахне явір!
Ще й при потоці, наяву,
вві сні, в уяві…

Яка роса по кім біжить!
Холодна, сива…
Вона спадає на коня,
і пахне грива.

А буде

Сьогодні тобі в дорозі
зустрілася безіменна полонина,
стан в тумані:
вчуваються колокільця і пахне димом.

Ти на мить зупиняєшся,
заплющуєш очі, затуляєш вуха, не дихаєш

Мов китиця плодів зелених на
гіллі, тремтіли ми на древі ночі.
Не джерело внизу, а вишина
з-між верхніх віт лякала наші очі.

Прийшов брунатний звір
і воду пив,
о стовбур

Не чую зойків і відлунь зловіщих
у лісі, що неначе пада ниць.
Немовби вже лежить. Немов небіжчик,
восковій. З верхів, як із полиць,

падуть крізь нього вогнища-ватрища

Іду — немов траву чиюсь толочу —
Отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не

Осінь переїхала по полі возом золотим.
Понад кучугури кучерява мряка — срібний дим.

Сонце з батогом проміння вогняний погонич.
Навпростець по небі білі хмари в перегони.

На

Лисичка вийшла із лісочка –
За сонцем скучила руда.
На вітах жодного листочка,
Весняна хлюпає вода…

Вже ранній пролісок привітно
Опале листя розтуля.
Голівку вистромив